Завантажити

гурт собак, що віддалеки вовтузилися в дорожній пилюці довкола якогось маслака.
— Готовий! — об'явив Доман.
— А цей — другий, князів боярин? Запитай, чи згоден він поклонитися нашим богам? — спитав Єладеча.— Якщо згоден, стане князем!
— Ні, княжіння вашого я не хочу,— відповів Федір.— І богам вашим не поклонюсь, а хочу постраждати за Христа, як і князь мій!
— Ну, то вмирай! Туди тобі й дорога! — І гукнув Єлдеча воїнам своїм: — Бийте його!
Федора мучили довго, били так само люто, як і князя, в серце, в печінку, в живіт, аж поки він не впав на землю. Тоді відрізали йому голову і викинули геть.
— Трупи хай лежать! — наказав Єлдеча.— Хай зжеруть їх собаки! Щоб усі бачили, що роблять з неслухняними, і жахалися!
 
3
Як тільки закінчилося це криваво-огидне видовище, Добриня схопив Янку за руку і потягнув з натовпу.
— Швидше!! Боюся, що Доман не забув про нас. Особливо про тебе. Цей мерзенний убивця, щоб вислужитися, ладен на все — особливо на підлість. Поки на волі, ми повинні тікати!
— Тікати? Куди?
— Хоч світ за очі, аби не в лапи Домана! В степи, в ліси — там якось проживемо!
— Але ж я в такому... такому стані.
— Ну й що? Дитина народиться не скоро, а Доман з'явиться в хизар сьогодні або завтра. І хтозна, що тоді буде з нами. Ні, нам треба негайно тікати! В цьому наш порятунок.
— А одяг? Залишимо в хизарі? Скоро ж наступлять холоди... А Милана? А Айджу? Це ж дякуючи їм ми на свободі... Що їм буде?
— Айджу нічого не буде. А з Милани що візьмуть — вона жінка. Та й Айджу її захистить... Не сумнівайся, я все обдумав. Порятунок для нас один — втеча. І якщо ми не зробимо цього сьогодні, завтра може бути пізно.
— Гаразд, любий. Роби як знаєш,— погодилася Янка. Вони довго блукали по запилених вулицях Бату-сарая, щоб діждатися вечора. А коли стемніло, вийшли за його околиці — в степ.
Попростували манівцями, бо не хотіли зустрічатися з припізнілими подорожніми, спочатку на північ, де на безмісячному небі, опустивши вниз зламаного дишля, котився Великий Віз, а десь опівночі повернули на. захід, до Ітилю.
Ніч була по-осінньому свіжа, прохолодна, але швидка хода зігрівала їх. Гірше стало під ранок, коли випали холодні роси,— ноги по коліна змокріли, захололи, і йти стало важко. Янка зовсім пристала, почала мерзнути.
— Ну, ще трохи, люба! Потримайся! Скоро зійде сонце — і ми зігріємось, обсохнемо і спочинемо, бо вдень іти небезпечно. Знайдемо затишне місце і там перебудемо до вечора,— підбадьорював її Добриня.
Зі сходом сонця степ ожив, загомонів тисячами голосів. То степове птаство, що гуртувалося до перельоту в теплі краї, гучним ґелґотом, криком та співом вітало прихід нового дня.
Виднокруг світлішав, ширшав. Вдалині — то в одному кінці, то в іншому — мріли отари овець та косяки коней. Там десь були пастухи і могли помітити ранніх подорожніх.
Добриня звернув до степового озера.
— Переднюємо тута, в заростях.
Опівдні, коли припекло сонце, вони зігрілися та обсохли. Але почав дошкуляти голод. Довкола — і в заростях, і на озері копошилося багато птаства, після літа ситого, обважнілого. Та як його спіймаєш? Голими руками? І як запечеш чи звариш? Ні вогню, ні посуду.
Так вони йшли три доби — вдень спали, а вночі, прокладаючи шлях по зорях, поволі, бо зовсім, знесиліли від голоду, просувалися на північній захід — до Волги, до Чорного лісу, де Добриня сподівався знайти якийсь притулок і захисток.
На третю ніч, під ранок, ледве дошкандибали до якогось великого озера і звернули до води. Попили, пожували солодкавих корінців ситнягу. Янка ледве трималася на ногах. Під очима залягли сині кола, на губи від внутрішнього жару та голоду впала чорна смага.
Добриня знайшов у кущах затишне місце, намостив із сухого очерету та комишу високе тепле ложе, сказав тихо:
— Ляж відпочинь! Бо вечором знову в путь! А я піду на розглядини. Та й, може, щось із їстівного знайду.
Янка жалібно простогнала:
— Не йди! Я боюся, щоб з тобою чогось не трапилося. Як же я залишусь сама? Він поцілував її в змарнілі щоки.
— Я буду обережний. Не бійся! Відпочивай!
Він і сам не знав, на що сподівався, але дивитися на Янчині страждання, на муки голоду, що світився в її очах, більше не міг.
Прохиливши кущі, розглянувся довкола. Ніде нікого. Тоді вийшов на простір і, прилігши в бур'ян, поплазував до недалекого пригірка, звідки відкривався широкий виднокруг. Висунув, мов ховрах, з бур'яну голову, і завмер. Прямо на нього котився табун коней. “На водопій,— зрозумів Добриня.— До озера”.
Він приліг і став чекати. Табун швидко наблизився і, оминувши пригірок, спустився прямо до води. Підстаркуватий пастух і його підпасич-підліток з'їхали вслід за табуном на бережину, напоїли коней, самі напилися і відв'язали від сідел шкіряні торбини. На розстелений килимок виклали їхній вміст — нехитрий пастуший

читати