Завантажити

Люди засмутилися. Хто ж тепер очолить оборону? Крім нього — більше нікому! А ворог суне як навіжений! І скільки його — тьма-тьмуща! Ось він густими рядами наближається до Лядських воріт, пре в пролом, ось уже ставить драбини в тих місцях, де вали цілі, і лізе вгору, мов комашня. А тут таке лихо — замовк голос боярина. Хто ж скаже, що робити? Хто підбадьорить у цю скрутну хвилину? Хто замінить досвідченого воєводу, якому вірили всі?
Тому коли Дмитро підвівся і з надбрамної вежі гукнув на обидва боки так дужо, що його голос перекрив гамір бою, кияни відразу піднеслися духом.
— Воєвода! Воєвода Дмитро! Живий! Він з нами! Слава Богу!
— Я з вами! З вами, братове! Тримаймося! Биймо супостата! Не пустимо його в Київ! Помремо, а не пустимо! — гримів голос воєводи.
 
3
Штурмом Лядських воріт керував сам Батий. Разом із Субедеєм та сотнею охоронців, закутих у шкіряні панцири, обшиті залізними пластинками, він стояв на протилежному схилі Хрещатого яру і стежив за ходом бою.
Щоб приголомшити киян, які несподівано вчинили сильний спротив, він перед вечором наказав кинути на приступ кешиктенів — свою гвардію.
— Рано,— скривився Субедей.— Рано вводити в діло найкращі війська. Похід тільки-тільки розпочинається, а ми можемо втратити половину “безсмертних”!
Батий завжди прислухався до мудрих порад свого “вірного пса” Субедея, але тут заперечив:
— Киюв — столиця землі орусутів. Могутнішого міста тут немає! Упаде Киюв — підкориться мені вся Русь! Ось чому я згоден пожертвувати половиною корпусу “безсмертних”.
Субедей, єдиний з монгольських полководців, хто не боявся не погоджуватися з думкою Бату-хана, закрутив носом.
— Твоя воля, джихангіре, але я так не зробив би. Батий насупився і незадоволено глипнув на старого.
— Не бурчи, аталику. Якщо до вечора ми не прорвемо оборону орусутів, я поїду спати, а ти без мене виведеш кешиктенів з діла.
Відбірні загони монгольської гвардії ринули на приступ. Їх миттю підтримали тисячі лучників, що випустили на київські вали хмари стріл.
Заскрипіли, загуркотіли катапульти, метаючи угору важке каміння, закричали, лізучи у проломи, кешиктени, заревли верблюди, що паслися по Хрещатій долині, вискубуючи поміж деревами та кущами пожухлу від осінніх заморозків траву. Зірвалися з дзвіниць та прилеглих до Києва лісів зграї гайвороння і, зловісне крячучи, затьмили півнеба.
Перед вечором “безсмертним” пощастило здертися на вали обабіч Лядських воріт і на самі ворота, і тут зчинилася жорстока різанина. Кияни не відступали, але й не мали сили скинути ворога вниз. Все нові й нові монгольські десятки і сотні здиралися вгору і ставали на місце загиблих. Жодна з сторін не піддавалася. Рубалися шаблями, мечами, кололи списами-сулицями, різалися захалявними ножами та кличами, били по головах була-вами-шокпарами, чеканами, залізними ядрами, прикріпленими до коротких міцних ланцюгів. Гам, крик, лайка, стогін, прокляття, дзвякіт заліза, тупіт ніг, важке дихання тисяч осатанілих людей, що зустрілися в смертельному герці, приглушували й отуплювали свідомість. Кров із перерізаних жил і мозок з розтрощених черепів забризкували все довкола рожево-кривавими плямами. Ноги бійців ковзали на залитому кров'ю дерев'яному помості.
Відколи на високих горах над Дніпром стояло це древнє місто, воно не знало подібної січі.
Батий нетерпляче созався в сідлі. Чому застряли “безсмертні”?
Чому не йдуть уперед?
Яка сила стримує їх?
Він посилав усе нові й нові сотні і з надією витягав свою жилаву шию, щоб побачити, чи зломлять вони несподіваний опір киян. Та сотні танули, рідшали, щезали хтозна-куди, а кияни не подавалися назад ні на крок!
Прокляття!
Батий крадькома зиркав на Субедея, але той удавав, що не помічає нетерплячки дгжихангіра, і спокійно, підкреслено спокійно спостерігав за боєм на стінах.
Коли на Хрещату долину опустилися вечірні сутінки і все довкола почало покриватися сірою млою, Батий коротко кинув:
— Нічого не видно. Поїду спочивати. Я думаю, головне зроблено: оборону противника прорвано, і ти, Субедею, закінчиш розпочате — до ночі ввірвешся в місто.
— Гаразд, Саїн-хане,— буркнув старий.— Будь спокійний!
Як тільки Батий у супроводі охорони відбув у свій стан над Либіддю, Субедей підкликав темника Бурундая і, не підвищуючи голосу, тихо проскрипів:
— Ми вже втратили половину “безсмертних”. Інші стомилися. Дзе-дзе! Негайно виведи їх із бою, а натомість пошли свій тумен і постарайся збити орусутів зі стін. Уранці ми повинні бути в Києві!
Бурундай не любив Субедея, вважав, що старому пора сидіти в теплій юрті і попивати кумис, а не воювати, але проявляти свої почуття боявся: старий полководець був не тільки улюбленцем давно померлого Чінгісхана, а й військовим радником Саїн-хана. Тому мовчки схилив голову і буркнув:
— Слухаюсь і підкоряюсь!
Із вводом свіжих військ бій розгорівся

читати