Завантажити

знизу, з-під ніг, і потім, утративши силу, затих, розтав, щез, ніби його й не було, полишивши після себе на закривавленому снігу стоптані сотнями ніг, розтерзані сотнями рук знівечені тіла баатурів, що полягли поряд з тілами чернігівських бояр.
Коли страшна хвиля людської ненависті трохи відхлинула, князь схопився за голову.
— О Боже! Люди! Що ви натворили! Побили послів! У відповідь почулося зле:
— Які то посли? Скажені пси! Убивці! Скільки міст наших розорили, скільки люду винищили — не злічити! Собакам — собача смерть!
Поволі галас затих — і на майдані запала тиша.
Князь безпорадно оглянувся на бояр.
— Ну, що будемо тепера робити? Наперед виступив тисяцький Дмитро. Очі суворі, над ними — круті злами кострубатих брів.
— А що робити? Послів не воскресиш. Залишається одно — готуватися до оборони!.. Хоча, якщо правду сказати, ми все одно оборонялися б!
— Мабуть, що так, — погодився Михайло Всеволодович. — Куди ж подіти трупи?
— Викинути за ворота — мунгали підберуть.
— Гаразд. Накажи гридням — хай викинуть! Та починай, боярине, готувати людей до облоги — завтра Менгу-хан підступить до Києва. А я розпоряджуся видати зброю із князівських запасів...

5
Як тільки князь з почтом поїхав до Володимирового города, де протягом двох з половиною століть у кам'яних хоромах жили великі князі київські, боярин Дмитро запитав Добриню:
— У тебе яке-небудь пристановище в місті є? Переспати де є?
— Немає, — відповів той.
— Тоді тримайся мене! Я хочу тебе про дещо розпитати... Але спочатку — діло. Треба приготуватися до завтрашнього дня.
Він тут же, на Софійському майдані, розпорядився викинути за ворота тіла монгольських послів, наказав оповістити мешканців Печерського монастиря. Берестового, Звіринця, Клова, Дорогожичів, Мишоловки та інших околиць, щоб негайно тікали до міста, під захист валів; виділив людей, які мали поїхати до князя і взяти у нього зброю для ополчення, поговорив майже з усіма сотниками та десятниками і виділив кожному ділянку валу для оборони, вислав до міських воріт і на вали нічну сторожу.
У клопотах минуло коротке зимове надвечір'я. Коли стемніло і всі почали розходитися, боярин підійшов до Добрині.
— От, здається, і все. Що могли, те зробили. Гадаю, Менгу не посміє вночі переходити Дніпро, тож гайда додому! Уже давно і обід прочах, і вечеря чекає на нас!
Йти було недалеко — у бічну вулицю неподалік Софійського собору. Дмитро йшов попереду, бо вже стемніло, Добриня поспішав за ним. Поскрипував під ногами сніг — бралося на мороз. Розбурханий Київ не спав та й не лагодився спати. Ворота багатьох дворів були ще розчинені: когось там чекали, хтось заходив, хтось виходив, звідусюди доносився людський гомін. Відчуваючи тривогу, валували собаки. Київ гув, як роздратований бджолиний рій.
Тисяцького ждали теж. Хвіртка — настіж, на подвір'ї палав смолоскип, там стояв гурточок людей, із стаєнь чулося кінське іржання.
— Не сплять мої, — сказав боярин. — Та й кому до сну тепер?
Йому назустріч кинулися дві жіночі постаті.
— Дмитре! Ладоньку мій! — вигукнула старша жінка, повна, але рухлива, одягнута в мережаний вишивкою білий кожушок. — Як ти довго! Що там? Невже нас чекає доля Переяслава та Чернігова? Невже всьому кінець? Боже-Боже!
Дмитро обняв її за плечі.
— Анастасіє, боярине моя, навіщо так думати? — Вони підійшли до гурту. — Який же це кінець? Київ не так просто взяти. Немає на Русі — та й по всіх українах33 — вищих і міцніших валів, як наші! Та й людей тут більше, ніж будь-де! Є кому захищатися! До нього пригорнулася менша.
— Татоньку, я стану разом з тобою, з Миколою та Степаном на заборолі! Я вмію стріляти з лука! Ти візьмеш мене? Я не хочу живою потрапити до рук чужинцям!
При світлі смолоскипа Добриня побачив ніжне дівоче обличчя, засмучені темні очі, в яких спалахували чи то зірки, чи іскорки від вогню, чистий лоб під хутряною шапкою та розльотисті, мов крильця ластівки, чорні бровенята.
Дмитро нахмурився.
— Янко! Люба моя! Тобі, отроковиці, не місце на валу.
— А я вже не отроковиця, тату, — вередливо заперечила дівчина. — Мені пішов шістнадцятий рочок! Як засватати за осоружного Домажирича — так не мала, а як на вал — так мала! Її бровенята затріпотіли, насупилися. Дмитро усміхнувся, поцілував дочку в лоба.
— Витязю мій дорогий! Я знаю, ти змалечку була забіякувата, як хлопчисько. Але одно діло — показувати свій норов перед батьком-матір'ю та братами, які тебе люблять, а зовсім інше — з луком та мечем вийти на вал, під ворожі стріли. Ні, не жіноче це діло — війна! Тобі треба думати про заміжжя і щоб порадувати свого батька онуками, а ти...
— Таточку! — ще вередливіше скрикнула Янка. — Ось не заїкайся мені про заміжжя! Ні за кого я не піду! Тим більше за Домажирича! Дуже треба! Та й взагалі ще не народився той хлопець, якого я вподобаю! А

читати