Завантажити

розмашисте великокнязівське послання. І чим далі читав, тим ставав похмуріший.
Потім пожбурив послання на стіл, вибухнув лайкою:
— Прокляття! Він називає мене відступником, погубителем землі Руської. Ніби я не князь, а холоп! Ніби він святий, а я грішник!.. А хто ж відібрав у нас Чернігів? Хто упродовж кількох років піднімав меча на великого князя київського Рюрика Ростиславовича, аж поки не змусив його поділитися владою? Хто розпалював міжусобиці між руськими князями — я чи він? І він сміє після всього того тикати мені в очі, що я відступник! Прокляття! — Потім йому в голову прийшла якась нова думка, бо він раптом дивно глянув на Ждана і схопив його за груди, струснув щосили: — Це ти, холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глібів! Та ще й посмів привезти сюди цього неправедного листа, мовби не міг здогадатися, що тебе тут жде! Чи, може, сподівався, що Святославове заступництво захистить? Ти — смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти мені так віддячив?
— Княже, що ти говориш! — вигукнув ошелешений Ждан. — Як би я смів обмовляти тебе! І для чого? Хіба знищення Глібова можна приховати? Хіба князь Святослав не дізнався б про це від когось іншого? І чого б я мав віддячувати тобі злом за добро?
Та Ігор уже й слухати його не хотів — так розпалився.
— Люди! Візьміть цього негідника та в поруб34 його! В пута залізні! — гукнув щосили.
Вбігло двоє гриднів, що чатували за дверима. Мов цербери, накинулись на юнака, заломили руки, потягли надвір. Не встиг Ждан і оком змигнути, як його вштовхнули в темний сирий льох під валом, припнули за ногу цепом до стіни і швиргонули на купу струхлявілої, цвілої соломи. Грюкнули двері, заскреготів засув — і в підземеллі запанувала тиша. Глухо і холодно, як у могилі!
Ось і трапилося те, чого він боявся, коли їхав сюди. Незважаючи ні на що — ні на правдиву розповідь, ні на посилання на Славуту, ні на заступництво князя Святослава, — Ігор проявив запальність, нестримність і розправився з ним, як з ворогом. Що ж тепер буде? Чого ждати в майбутньому? Невже після стількох пригод і небезпек зустріне він свій кінець у цій смердючій ямі? Невже гнитиме тут заживо, поки й не сконає? Ні, не сподівався він на таке, коли тікав з половецької неволі...
Крізь вузеньке — шириною в долоню — віконце в погріб пробивався жмут сірого світла, вихоплював на протилежній стіні чорне, змокріле дерево, покрите пліснявою. І цей жмутик денного світла, що нагадував про волю, про широкий, безмежний білий сніг, що зник для нього, можливо, назавжди, завдав йому ще більшого душевного болю.
Ждан скоцюрбився на холодній, ослизлій соломі. До горла йому підступив гіркий клубок, на очах виступили сльози, а плечі самі, мимо його волі, затряслися в ледь здержуваному глухому стогоні-риданні.
І тут несподівано в темному кутку брязнули кайдани, зашурхотіла солома і хтось невидимий, але живий, торкнувшись його плеча, промовив басовитим простудженим голосом:
— Не плач, отроче! Сльозами горю не поможеш...
Ждан аж кинувся. Перестав плакати, рукавом витер мокре лице, соромлячись своєї хвилинної слабості.
Побрязкуючи ланцюгом, незнайомець вийшов з кутка на світло. Це був ширококостий, але схудлий чолов’яга у старій смердівській свиті. Густа, закошлачена борода, буйна розпатлана чуприна, в якій стирчали гострі житні остюки, і пронизливі палаючі очі під низькими кострубатими бровами надавали йому схожості з нечистою силою — домовиком чи лісовиком, відьмаком чи водяним...
Жданові стало лячно.
— Ти хто?
Той глухо закашлявся, затрясся всім тілом, а віддихавшись, відповів:
— Хто я?.. Смерд єсмь князівський... Будило... Коваль з Путивська... Що над Десною... Чував?
— Чував... За віщо ж тебе сюди запроторено?
— Хе-хе! За віщо... За віру нашу прабатьківську... За те, що поклонявся не богу-отцю, богу-сину і богу-духу святому, а сонцю і небу, вітру і грому, гаям і лісам, водам і пущам. За те, що не давав десятини попові на церкву, а таємно носив требу в ліс або в поле нашим богам і богиням і там поклонявся їм і молився їм... А хтось підгледів і доніс попові Маркелу. А той, поклавши на мене зло, доніс єпископові Саватію. А Саватій, гречин хитрий і підступний, наказав чорноризцям схопити мене, забити в кайдани і кинути в князівський поруб...
— То князь Ігор знає про це?
— Я просидів тут цілу зиму, але князя не видів.
— То треба сказати йому!
— Сказати! Авжеж! Тут скажеш! Кому? Цим стінам? Чи, може, відчинять перед тобою двері, візьмуть за руку та й поведуть прямісінько до самого князя в хороми?.. Ні, братику, князь, мабуть, заодно з єпископом. А той гречин не одного внука Дажбогового згноїв у ямі або спалив на вогнищі... І мене жде така доля...
— А втекти звідси...
— Втекти!.. Я вже обмацав кожну ланку ланцюга — не перервеш! Не такі ковалі його кували... Обдивився кожну шпаринку в стінах — не пролізеш... Хоч головою тут бийся — нічого не

читати