Завантажити

склалися в Ігоря та його братів зі Святославом. І винен у цьому був передусім Святослав, який не тільки силою захопив Чернігів, ай зламав слово — не дав ні Ігорю, ні Всеволоду зі своїх володінь обіцяних волостей. Княжичі зростали без всякої надії на власні князівські уділи. І навіть справжня війна, що спалахнула між Олегом та Святославом, не поправила становища молодших братів, бо нелегко було Новгороду-Сіверському змагатися з Черніговом. І тільки рання і несподівана смерть брата Олега припинила ці чвари: Ігор успадкував після старшого брата новгород-сіверський стіл, виділивши зі своїх земель малолітньому племінникові Святославу Ольговичу Рильськ із волостю, а братові Всеволоду — Трубчевськ і Курськ.
З того часу між Ігорем і Святославом установився мир. Ігор слухався Святослава, допомагав йому у війнах за київський стіл, та доброти, приязні до нього не мав. У безперервних князівських чварах, нападах, наїздах вигоріло його серце, закаменіло, стало черствим і жорстоким. Глібів — тому останній приклад...
І він не розкаюється, що так учинив... Правда, Святослав останнім часом трохи втихомирив князів — кого просьбами, кого грозьбами. Та чи надовго? Розбрат і ненависть між князями — то невиліковна хвороба! Звичайно, Святослав так не залишить його нападу на Глібів — гримне з київських гір. Та хай гримає! Хто ж розпочав нинішню котору? Володимир... То хай на нього й гримає!
А ще ж половці! Не минає року, щоб не пронеслися вони, як нищівний, усе руйнуючий смерч, по Руській землі, змітаючи городи і села на своєму шляху. Скільки сил коштує боротися з ними! Скільки людського життя і крові тратить у цій боротьбі Руська земля! Де вже тут узятися доброті в серці?
 
7
П'ять днів мчав Ждан до Новгорода-Сіверського, зупиняючись лише для того, щоб погодувати коней. За пазухою — лист від Святослава, а в душі — страх перед зустріччю з Ігорем. Що скаже князь? Як розцінить його втечу з-під Глібова? Його роль Святославового посланця?
Виїздив з Києва неохоче: розхворілася і лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотіла пошерхлими губами:
— Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на світі, як билина в полі... Нікого тепер у мене немає...
На її очах виступили сльози. Жданові перехопило від жалю подих.
— Я піду до князя відпрошуся... Хтось інший поїде... Але Славута, що чув цю розмову, суворо застеріг:
— Куди? Князі не люблять, коли не виконують їхніх повелінь! їдь, хлопче, і не гайся! А за Любаву не бійся: молода — видужає. Та й доглянемо ми її тут гуртом...
І ось він, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней біля конов'язі, простує до хоромів князя Ігоря. А назустріч Янь. Шапка, як завжди, аж на потилиці, з-під неї вибився тугий жмут русявих кучерів, на рум'яному обличчі здивовано-радісна усмішка, а руки розкинуті для обіймів.
— Ждане! Ти звідки? Ми думали, тебе й на світі вже немає!..
Ждан дав себе обняти, але Яневої радості не поділив. Турбувала майбутня зустріч з Ігорем.
— Я до князя...
— Так відразу? Чи він тебе жде?
— Маю для нього листа з Києва.
— Чоловіче! Ти вже і в Києві встиг побувати! А ми ж тільки позавчора повернулися з походу... Дивися, який прудкий! — Янь покрутив головою, а потім додав: — Від кого листи? Від Святослава? Знаємо, що старий пише! Не дуже, мабуть, його писанина сподобається нашому князеві... Але йди.
Ігор сидів у хоромині. Не ждав такого гостя і тому здивовано втупив очі в свого воскреслого конюшого.
— Ти живий? Де тебе носило? Ми перевернули весь Глібів — не знайшли... Де був? Кажи! Я залишився в дорозі без запасного коня!
— Я був у Києві, княже.
— У Києві? Та як ти смів? Як туди потрапив? І чого?
— Я рятував свою наречену... — Ждан похилив голову, чекаючи вибуху князівського гніву. Але Ігор мовчав. Підбадьорений цим, Ждан розповів усе, як було, — і про Любаву та її дідуся, і про напад на їхню хатину сіверських воїв, і про вбивство старого та поранення дівчини. А потім додав: — Де було подіти Любаву? Взяти з собою? Не витримала б довгої дороги до Новгорода-Сіверського... Залишити в розореному Глібові? На кого? Адже там одні трупи та головешки... Тоді я надумав відвезти її в Київ, до Самуїла... А він повів її до Славути.
— Ти бачив Славуту? Як там старий?
— Дужий-здоровий... Згадував про тебе, княже. Ігореве обличчя на мить просвітліло.
— Добрим словом чи лихим? Ждан зам'явся.
— Та... І добрим... і лихим.
— За віщо ж лихим?
— За Глібів, княже...
— За Глібів... Гм... Це ти розпатякав?
— Карай чи милуй — я, княже... Мусив розповісти... Однак чутки дійшли б до нього... То я вже хоч правду... Як було...
Ігор посуворішав. В очах спалахнув холодний вогонь.
— І князь Святослав знає?
— Знає, княже... І не тільки знає, а навіть прислав тобі листа.
Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувій пергаменту. Ігор поспішно зірвав воскову печатку, вп'явся очима в

читати