Завантажити

Ігор сторопів. Не чекав такого несподіваного повороту подій.
— Як — повернувся назад? Як же він смів?
— Я не знай. Моя умовляй — і слухай не захотів, — стенув плечима Кунтувдей, похмуро дивлячись на Ігоря. — Ти ображай Володимира, княже? Ай-ай-ай!..
— Подумаєш — образив! Не хлопчисько ж! Та й не на прогулянку ми вийшли, а на війну!
— Що ж робити, княже? — спитав знову Кулдюр. — Може, скликати князів та порадитися?
Становище справді склалося раптом так, що сам Ігор не міг вирішувати, як бути, — зупинитися, іти вперед чи повернути назад? Він з досадою потер лоба і підкликав тисяцького:
— Рагуїле, зупини рать і сторожу. Об'яви денний спочив. Пошли гінців, щоб князі прибули до мене, — я буду в Рюриковому полку. І не гайся!
Всю складність і серйозність становища Ігор оцінив лише тоді, коли разом з князями Олегом, Святославом Рильським та ханами прискакав у Рюриків полк. Тут стояв глухий гомін, воїни відкрито ремствували на князів, проявляли незадоволення Ігорем, вимагали від воєвод теж повертатися назад.
— Князь Ігор образив Володимира!
— І всю Київську землю!
— Не будемо підкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпів би такого до себе ставлення! Володимир правильно вчинив!
— Повертаймо до Києва! Хай Ігор воює сам! Воєводи Андрій та Роман Нездилович від цих криків утягували голови в плечі, розгублено поглядали один на одного. Приїзд Ігоря ще більше роздратував військо. Гомін не стихав. Передні мовчали, зате з задніх рядів неслися крики, погрози:
— Додому! Воліємо з князем Рюриком ходити в похід!
— Ігор зло чинить!
— Зарозумівся!
Прискакали князі з правого крила та лівого — Всеволод Святославович, Всеволод Чермний, а також юний Володимир Ігорович. Всі були стурбовані.
— Що трапилося, Ігоре?
Ігор відверто розповів про свою сутичку з Володимиром Переяславським і про те, що князь повернув свою рать і пішов додому.
— А полк князя Рюрика, підбурений його втечею, теж хоче повертатися назад, — додав він зовсім тихо і підняв на князів очі: — Що робитимемо, братіє?
Ніхто не відгукнувся на його слова. Звичайно, Володимир негарно вчинив, але й Ігор учинив не краще. Тож хай сам і вирішує, як бути далі.
— Ми задумали великий похід аж у землю Половецьку, а тепер сили наші зменшилися, — знову почав Ігор, збентежений тим, що князі мовчать. — До того ж, гадаю, треба відправити додому і київський полк, щоб не ремствував. Отже, сили ще зменшаться. Тому йти в Половецьку землю ні з ким. Поїздимо тут, поблизу, може, натрапимо на яку орду...
— Київський полк відправляти без князя не слід, — сказав Всеволод Чермний. — В дорозі все може трапитися!
— Андрій і Роман — досвідчені воєводи. Доведуть!
— Ні, Ігорю, послухайся Всеволода, — втрутився брат Всеволод Святославович. — Своє військо можеш доручати на кого хочеш, а це ж чуже! Треба князя...
А як чорні клобуки? — спитав Святослав Рильський. — Вони теж повертаються чи залишаються з нами?
— Моя залишається з вами, — відповів Кунтувдей. — Хан Кулдюр теж. Половці набігай на Рось, грабуй наші села, захоплюй нашу худобу, наш отар... Чорний клобук — мирний люди, половець — злий люди!.. Грабує, убиває... Моя буде воювати з половець!..
— Дякую, хане, я дам чорним клобукам можливість їхати попереду. Підеш зі своїми воїнами в сторожу, — сказав Ігор. — А київський полк, аби якось довести цілим додому, поведуть князі Олег і Святослав, синовець мій!..
— Стрию! — вигукнув князь Рильський. — Але ж я хотів би побувати в ділі!
— Встигнеш, княже! У тебе ще все попереду! — суворо відповів Ігор, а потім, обнявши молодого князя за плечі, лагідніше додав: — Так треба, синовцю... Довести полк цілим до Білгорода і вручити його великому князеві нині важливіше, ніж поганятися за половецькими вежами27... Вирушайте відразу ж!
Київський полк вирушив у зворотну путь.
Сумні це були хвилини. У похмурому мовчанні Рюриків полк повернув, як кажуть, голоблі назад і рушив на захід. Князі, бояри, воєводи, хани Кунтувдей та Кулдюр, а також воїни найближчих стягів теж мовчки дивилися довго йому вслід, аж поки останні вершники не зникли за горою.
У всіх було важко на душі. Кожен розумів, яке нещастя спіткало їхню рать. Бути на межі з Половецькою землею і через князівські котори втратити майже половину війська — що може бути гірше? Всі намагалися не зустрітися поглядом з Ігорем, щоб він не помітив осуду в очах, а сам Ігор кляв у думці і князя Володимира Глібовича, і себе за гарячковитість, за поспішність, за непоступливість, а великого князя Святослава за те, що послав його в цей нещасливий похід та ще й вручив йому верховенство над об'єднаною раттю.
Нарешті мовчанку порушив Кунтувдей.
— Нічого стоять! Моя вирушай у сторожу...
— Гаразд, хане, їдь, — погодився Ігор. — Але тепер змінимо напрям — поїдемо до річки Хирії... Туди завжди в люті зими, в часи безкормиці, половці приганяють свої стада і

читати