Завантажити

густий темно-русий чуб, зачесаний назад, робили його трохи старшим на вигляд.
— Княже, — промовив він деренчливим голосом, що вже втратив дитячу дзвінкість і почав ламатися, — а мені ти дозволиш піти в похід?
Ігор пильно глянув на підлітка, і в його очах спалахнула ніжність. Це був його син, первісток, і любив він його більше, ніж інших дітей.
— Володимире, я радий за тебе. Ти справжній Ольгович! — з гордістю промовив князь, милуючись сином. — Мені приємно, що в тобі живе ратний дух наших предків. Безперечно, ти підеш зі мною! Бо вже час починати!
Але підеш уже не простим воєм, а князем, на чолі путивльських стягів, бо віднині Путивль належить тобі!
— Отче, який я радий! — вигукнув княжич захоплено і, підбігши до князя, поцілував його в плече. — Я сьогодні ж вирушаю до Путивля! Я зберу свій полк! Я приготую все, щоб достойно зустріти князів у себе в Путивлі!
Потім наперед виступив Ждан і простягнув Ігорю свій сувій.
Ігор почав, як і перший лист, читати вголос. Святослав Київський розповів про втечу юнака з половецького полону, про зустріч з Кончаком і Самуїлом. А наприкінці радив Ігореві взяти Ждана на князівську службу, "понеже отрок міцний, сміливий і розумний вельми і буде князеві не тягарем, а радістю, і понеже боярин Славута теж просить за сіє".
Ігор з цікавістю оглянув добре скроєну постать отрока, так розхваленого Святославом.
— Ти севрюк?
— Севрюк. Я з Путивльської волості, княже. Над Сеймом було колись сільце Вербівка, якщо знаєш...
— Чому було?
— Половці дотла його спалили.
— Воно й зараз є... Правда, в ньому кілька хат усього... Але є!
— То, може, і з мого роду хто залишився? — скрикнув Ждан. — Ото була б радість!
— Коли-небудь дізнаєшься... А зараз ти хочеш, я так зрозумів, поступити до мене на службу. І за тебе клопочуться князь Святослав та боярин Славута... Що ж ти вмієш?
— Руки й голову маю — то й умію немало... Чого не вмію — навчуся!
— Ось ти який! А все ж... Коней доглядати вмієш? З лука стріляти? Мечем та списом орудувати?
— Біля коней я змалечку... А в Половеччині три роки доглядав з батьком табуни Секен-бея... Вмію і мечем рубнути, і списа метнути!
— А ще що?
— Читати вмію і писати...
— Навіть так! Та ти просто знахідка для мене! Ви чуєте? Він навіть читати й писати вміє! А по-половецькому гомоніти навчився?
— Був час і для цього, княже... Який біс хотів би, так біда навчила!
— Гм... Ти з простих смердів?
— З простих, княже.
— А хочеш із грязі та в князі?
— Ні, я цього не хотів, коли добирався на рідну землю. Це вже князь Святослав надумав, а особливо боярин Славута... Чув про Славуту, княже?
— Ще б пак! Це ж мій учитель... Він навчав багатьох Ольговичів!.. Ким же ти хочеш бути?
— Ким накажеш, княже... Після Половеччини ніяка робота не страшна — був би кусень хліба та куток теплий...
Ігор замислено затарабанив пальцями по столу — щось міркував. Однак було видно, що хлопець йому подобається.
— То кажеш — любиш коней і вмієш доглядати їх?
— Люблю, княже, і вмію.
— Тоді я беру тебе... Мені якраз потрібен конюший, бо старий упокоївся.
— Дякую, княже. Старатимуся.
— Але не думай, що тобі в мене буде солодко. Муситимеш супроводжувати мене в усіх походах, у битвах! Якщо боїшся, то ще є час передумати й відмовитися.
— Я залишаюся у тебе, княже, — твердо сказав Ждан.
— От і гаразд, — завершив розмову Ігор і повернувся до широкоплечого, з окладистою бородою чоловіка, що сидів віддалеки разом з Янем: — Рагуїле, покажи новому конюшому стайні, коней, конюхів, потурбуйся про житло та одяг і дай притулок гінцям князя Святослава!..
— Слухаюся, княже, — статечно вклонився, підводячись, Рагуїл. — Зараз ми з Янем все зробимо!
 
2
У полі, біля Ольжич, на лівому березі Дніпра, розкинувся військовий стан. Третій день безперервно горіли у снігах багаття, вої варили куліш з яловичиною, сушили онучі біля вогню, самі грілися, бо в наметах, що гулко лопотіли під вітром, ходив мороз.
Довкола наметів у два ряди поставлені сани — голоблями в поле на випадок несподіваного нападу. На санях — зброя, кольчуги, щити, сухарі, крупи, солонина, заморожене м'ясо, овес... Довкола не вгаває тисячоголосий людський гомін та кінське іржання.
А вої все прибувають і прибувають.
Великі князі Святослав і Рюрик ждуть з Чернігова князя Ярослава з дружиною. Святославові не терпілося побачитися з братом — виїздив назустріч у поле, за Ольжичі. Той прибув лише надвечір. Без війська, з невеликою дружиною для охорони.
Святослав глянув — потемнів на лиці. Невже і цього разу любий братик приготував якусь каверзу? Це вже не вперше. Як тільки посів після нього чернігівський стіл, так і став гнути по-своєму — сторонитися старшого брата, заводити дружбу з Ігорем та Всеволодом, відокремлюватися від Києва, ухилятися від спільних походів на половців,

читати