Завантажити

— Не в ногу, не в руку, навіть не в груди, а в живіт, — а це завжди смерть... Послухай... Якщо ти повернешся додому...
— Я в полоні...
— З полону повертаються... Тож якщо повернешся додому, доглянь моїх сиріток... Допомагай їм, поки виростуть... І матері... Матері не кидай...
— Все зроблю, як кажеш!
— От і добре... А тепер ще одне прохання... Уволь мою волю — добий мене!.. Щоб не мучився... Добий!..
— Ну що ти, Йване! Як можна! Іван з великим зусиллям простогнав.
— Молю тебе — добий!.. Візьми що-небудь... Уламок списа абощо — і добий!
Ждан затулив обличчя руками, схилився коневі до гриви і голосно заридав. А Кончак, що уважно слухав цю розмову, красномовним жестом показав охоронцю на пораненого, і той одним ударом шаблі позбавив його нелюдських мук...
Шлях їхній лежав на Тор, у кочовище великого хана, понад озером, де загинули ковуї і де до останнього бився яр-тур Всеволод. Береги озера, як і поле, були завалені вбитими і пораненими. На них з огидно-радісним карканням уже спускалося вороння. Чим далі вони від'їздили від Каяли, тим більше серед кочівників проявлялася радість перемоги. Назустріч воїнам, що поверталися з кочовища зі здобиччю, поспішали всі, хто міг ходити. Лунали співи, гули бубни. Половецькі дівчата радісно зустрічали переможців-батирів, приймали від них подарунки — золоті та срібні хрестики, персні, фібули-застібки, гривні. Радість і веселість переповнювала серця кочівників.
А на серці у Ігоря та його супутників було нелегко... "Пересів ти, княже, із золотого сідла в сідло поганина-кочівника, у сідло рабське!" — думав Ігор, з болем і тугою озираючись на безкраїй Половецький степ, де полягло його військо.
На Торі, біля броду, Кончак під'їхав до Ігоря.
— Княже, ради нашої колишньої дружби, ради тих двох тисяч гривень, які ти рано чи пізно внесеш як викуп за свою свободу, я не закую тебе в залізні пута і не кину до ями. Я відведу тобі простору юрту, де ти житимеш зі своїми людьми, з якими побажаєш. Тобі слугуватимуть двадцять джигітів з ханських та байських родин, вони ж і охоронятимуть тебе від розбійників-татів, якими повниться степ. Ти зможеш вільно їздити по кочовищу, полювати, розважатися, джигіти завжди будуть до твоїх послуг...
— Дякую, хане. Ти добрий, — відповів Ігор.
— Я не втрачаю надії породичатися з тобою, Ігорю. Адже ми свати, і діти наші підросли. Твій син — витязь, а моя донька — на виданні.
— Майбутнє покаже, — байдужно відповів на це Ігор.
— Так, майбутнє покаже, — погодився Кончак і підвів очі. — Чого ще бажаєш, княже? Кажи! Вволю!
Ігор пильно подивився на хана. Чого він заграє з ним? Які його потаємні наміри?
А вголос сказав:
— Якщо живий мій тисяцький Рагуїл, то пришли його до мене, хане. І священика б мені...
— Ну, попів та дяків ваших у нас хоч відбавляй! Якого захочеш, такого й пришлю...
5. Я не хочу, щоб це був раб... Я хочу, щоб був зі святою службою! — І таких є достатньо! Серед половців уже багато хрещених.
Особливо, коли мати — русинка... Мій син Юрій теж похрещений... Отже, піп тобі буде!.. Навіть з Русі привеземо... З города Дінця... Ще що?
— Більше нічого.
— Ну, тоді прощавай... Сторожа допровадить тебе куди слід, а я — до свого народу! Перемога ж! Та ще яка!
І Кончак, зловтішно посміхнувшись, приострожив свого баского коня і погнав через річку на той берег.
А там, серед темних гостроверхих веж, кипіли веселі юрмища кочівників, гриміли тулумбаси, заливалися ріжки, гули домри, то тут, то там спалахували й радісно дзвеніли тягучі половецькі пісні... Половці урочисто відзначали перемогу над Ігорем.
 
7
Ігор думав, що з від'їздом Кончака його душевні муки стишаться. Він пірне у темне нутро половецької юрти, впаде на шорстку кошму і забудеться у важкому непробудному сні.
Та він помилився.
Як тільки перебралися на той бік Тору, кожному бранцеві половці накинули на шию аркан і, хоча й не змусили злазити з коней, у такому ганебному стані потягли через усе стійбище — напоказ людям.
Попереду тягнули Ігоря.
Краще б йому було загинути, лягти трупом на бойовищі, ніж терпіти таке приниження! Кругом нього і його супутників ревло, біснувалося розбурхане людське море. Воїни, потрясаючи зброєю, погрожували їм смертю, жінки простягали до них руки, вимагали повернути загиблих чоловіків і синів, щось кричали, посилали вслід прокляття, чорноголові босоногі дітлахи вищали, жбурляли на них гарячий присок з-під ніг і бігли попереду, показуючи язики.
Ігор нахилив голову, зіщулився і ні на кого не підводив очей. А звідусіль летіло:
— Кинязь Ігор! Кинязь Ігор! У-лю-лю-лю! У-лю-лю-лю!
Раптом все завмерло, мов обірвалося. Настала мертва тиша.
Ігор підвів голову і на узвишші побачив Кончака, що в своєму бойовому обладунку, так, як прибув з Каяли, сидів, вивищуючись над іншими ханами та баями, на своєму гарячому коні. Десниця його була піднята

читати