Завантажити

сякого-такого Загатного, цей вивезе, не вперше. Я можу його кривим шилом штрикнути, хай пише передову, але ж ялозитиме до години ночі, а я збирався зайти до Люди, обов'язково, слушнішого випадку не трапиться, він хоче, щоб я сам набився, яка ницість...”
— Я продиктую передову. Хай Уля сяде за машинку. Це було сказано таким голосом, що Гуляйвітер збеленів, але стримався, бо що йому лишалося робити. “Шкода, я б йому все виказав, однаково за мою передову двадцять карбованців випише, а за свою — тридцять”. Загатний стукнув кулаком по стіні, за якою друкарня. Помовчали, глибоко незадоволені одне одним. Дівері прочинила коректор.
— Сідайте за машинку, — сказав Іван.— Я диктуватиму передову.
 
(Оце буде вистава, побачите!..)
— Сигарету! — скомандував Іван. До нього потяглися руки Гуляйвітра та Дзядзька. Пригостився в Дзядзька. Улині пальці лежали на клавішах друкарської машинки. Руки Молохви ніжили тріснуте настільне скло — папери склав до сейфа, але не прощався, можливо, й собі чекав вистави, що передбачалась. Іван прийняв з проходу стільця: зайві речі заважають думати. Гуляйвітер з Дзядзьком стовбичили в дверях секретарської. Середина кімнати — сцена. Затягся і несподівано сильним, виразним голосом почав: “На полях достигло золото. Крапка. Тисячі гектарів прославленої королеви чекають невтомних хліборобських рук. Серце господаря не може битися спокійно, доки кукурудза знаходиться поза колгоспними засіками...”
Друкарська машинка улесливо задихалася в погоні за Івановою думкою. З темних шибок звисали електролампи. На обличчях глядачів чекання й подив. Він штовхнув вікно — електролампочки стрибнули в безвість, гілля шовковиць попливло до кімнати. Дихнув глибоко, тричі, за системою йогів, аби посвіжішало в голові. Різко обернувся: “Руки господаря не дадуть загинути жодній стеблині, жодному зерняткові. Абзац. Ми стоїмо на порозі великої битви за врожай. Ще день-два — і на золотисті поля вирушать сотні машин, тисячі й тисячі трударів. Перемога залежить від того, як ми підготувалися до вирішальної хвилини...”
Руки в кишені, пішов між столів, з кутка в куток. Очі замислено відсутні, весь у собі, в думках, у словах, що легко шелестіли, випереджаючи перестук друкарської машинки. І водночас ніби на кіноплівку себе знімав. Загальний план: кімната, глядачі, ставний мужчина, високе чоло, нервово ходить; середній план: друкарська машинка, залитий чорнилом стіл, інтелігентна людина іде на камеру; крупний план: замислене, розумне обличчя людини, чіткі рухи губ; крупний план: на білому папері літери похапцем в'яжуться у слова; крупний план: глибокі, стомлені очі людини...
Справжні нездари, хоч ліквідовуй газету, коли він поїде з Терехівки. “Товариші колгоспники! Докладемо всіх зусиль — ні, закреслити, сухувато, — хай спокій нікому й не сниться у ці гарячі дні! Хай кожен живе думкою: чи все я зробив і роблю, аби якнайшвидше зібрати багатий урожай кукурудзи? Вище прапор соціалістичного змагання на других жнивах”. З останніми словами Іван закрив обличчя долонями, ніби стомився до краю, потім поволі опустив руки і видихнув: “Знак оклику, все... Редактору на підпис...”
Пріся стояла на порозі, аплодувала. Василь Молохва хитав головою:
— Талантище...
Метнувся з кімнати, ніби розчулений актор зі сцени.
Гуляйвітер мовчки розписався на першім аркуші передової.
 
Передову віддали в друкарню. За каси стали складачі. Гуляйвітер з Дзядзьком теревенили про Джульбарса. Гуляйвітер, як завжди, пристрасно, Дзядзько — бавлячись, але не без потаємної думки. Іван Кирилович нашорошився за столом, ніби горобець на морозі; він уже нікуди не спішив, ні в що не грався. Недавня вистава посеред кімнати для трьох посередностей, його свідоме лицедійство, принизлива погоня за власним образом в очах ближнього, штучний пафос передової — усе зробилось палючою раною десь глибоко в грудях. А може, він просто перекурився — смалив сигарету за сигаретою. Для глядачів. Трагічна ситуація. Актор зневажає залу, натовп і весь віддається грі. Аби довести їм, що він кращий, талановитіший, ніж вони гадають. Він завжди ненавидів похмілля. Боже, послухати себе — то я такий чистий, святий, збудуйте для мене храм. Збожеволіти можна. Просто бісить цей примітивний ентузіазм Гуляйвітра. Що б ми робили на Робінзоновім острові? Жували самих себе? Щасливий дарунок цивілізації: їж ближнього, хоч не терпиться ковтнути власну персону.
— Навіщо стільки пристрастей? Песик ваш все одно не породистий. Я не спеціаліст, але й простому смертному видно. Від вуличної сучечки байстрюган. Аж мені ваших грошей шкода...
— Не осліть, Загатний, — металево прозвучав по хвилі голос Гуляйвітра.— Зовсім не смішно.
— То я ж не для сміху.— Іванові згадалася його клятва не говорити жодного зайвого слова, але згадка тільки майнула і безслідно розтанула.— Я задля істини. Мусить же хтось сказати вам правду. Сто карбованців з вас виманили, а песик щербатої копійки не вартий...
Він знічев'я штирхав редактора

читати