Завантажити

Прямуючи крізь бите скло життя до тла
Буття, закованого в ці дерева ще у квітні,
Не забувай ще не промовлені мої слова,
Які тремтять як падаючий лист на язику,
В весільній незнайомості своїй такі тендітні.

Такі тремтливі, наче пагорбки грудей
Поналивалися в дівчат наверле - не в весну, у зиму.
І разом із дощем течуть вони - бурштинові від поту, наче клей -
Собою не зігріють вуст коханих й замерзаючу озиму.

Збезсилені, вони живуть, як ртуть -
Під ліжко закотившись, замерзає слово в комі.
Немов, неперемелені,кавові зерна розтають.
Їх п`єш невміру необачно - застрягають, в горлі ковом.
10.11.09

читати