Завантажити

Самими віршами я марю день і ніч.
Самі слова - моїх очей пожива.
Їх відблиск мов ліхтарик в темені вночі, їх віск
Стікає в день новий з нових небес, немов у бороду олива.

Самими сонцями наповнений усесвіт вщерть.
Самими світлами душа людська, мов дошками, оббита.
І навіть коли скрапує вона у вічність,смерть -
Лиш сонця слів промовлених, але вже перевернуте корито.

Дощі ідуть - між пальців мов хустин.
Із меканням, крізь шум денних копит прямує їхнє стадо.
Й душа, яка, немов вінець, складається з тендітних хворостин,
Жене кудись ці дні, оці слова - улюбленая ладо.

І ладу хоч нема, хоч він - немов назір
Понад людиною, немов гніздо, звиває правильної долі панцир,
Але усе-таки вгорі упертий і щасливий зір
Поета знов і знов шукає любих втіх словесних карцер.

І там, затиснений думками зусебіч,
Як бич свистить поміж душею й мозком слово.
Крізь дряпання сподіване як смерч сторіч
Воно викохує вродливу й неслухняну як дитина мову.

І цицьки давши, вік проживши сам в собі,
Слова поетові не слух - самотні небеса чарують,
І дух, що привидом, туманами душі підводиться, в гіллі
Хоч іноді скрипить, тяжкий, та диха вільно, наче туя.
8.11.09

читати