Завантажити

Немов пустеля із плечей звалилася сама собою,
Яку несила ні нести, ні в ній блукати - дихать,
Мій друже любий, знову говорив сьогодні я з тобою,
Пробившись голосом крізь товщу планетарних колій - цих космічних ликів!

Найдовша пісня - та, яка в душі завжди сіяє.
І найміцніша дружба - та, що із самих очікувань.
Ця іронічна посмішка твоя, що грає вічним водограєм,
І ці - із юності в назавше, що не стуляться повік повіки!

Є розуму пливба: якщо сумний - старий, як ні - ти острів.
Й блукання зимне разом крізь жагучі дружби заметілі.
Що каменем мов вкинутим у небеса з небес і навпаки твої уперлись в простір кості.
I відчуття блукаючих - за обрій ватри сигарети - ліній.

Немов пустеля із моїх плечей звалилась тихо:
Мій друже любий - знов з тобою побалакав!
І у листопад зорі мов в різдво - гойдались із святковим скрипом -
Не сніг рипів, це я: тебе ізнов знайшовши, плакав.

читати