Завантажити

Кургани слів розкидані наверле.

Як небо вранці, загубився їхній почерк -

І хмари в глибині, їх перли -

Мов кимось зібрані для красних, уродливих дочок.

Їх жерла, мов гвинтівка снайпера, сягає до Говерли,

І далі - до дрібних небесних точок

Вершин, перед якими ця - померла,

Снігами завмираючи, ридаючи у носовий - повітря дихає - платочок

Весни, якої далеч небо над тобою зжерло.

ці сни - заплакані сліди із літа в осінь.

І небеса - масні, розбавлені гуашем перла.

Вгорі над ніччю дня уже блукає осінь.

Уже вона лежить - рожевий вечір, наче небеса, заріже осінь.

Наріжник храму, у який впаде сльоза, здригнеться.

І піт, що капає в цемент, що повторяє слово: "Досить! Досить!",

Підніжком вівтаря, накритий крепом кафеля, минеться.

І, ковдрою укритий з голови до правого коліна,

Чи спатимеш цю ніч? чи будеш жити?

Чи, вийшовши в Холодному Яру з столітнього поліна

Навзнак впадеш і поруч знак помітиш - жито?

На знак, що літа сон минувся, над курганом пропливають хмари

І зрідка, у найглибші ночі, також досі чути журавлиний клекіт,

І їм, що мов навік минають, досі сяють темні сизі хмари

Серед ночі - мов тиха ніжність, мов стожари, немов - душевний рекет.

Мов гра крикет осінь - м`яч душі летить чомусь ізнов наверле.

І мов склепіння, сну скрегочуть в крові згустки.

А ті, живі і мертві, що всю ніч понад курганом горло дерли,

Мов у клубок згортаються на ранок - в власну, мов гадюча шкіра, хустку.

18.09.09

читати