Завантажити

Глава 21. Таксист і Бетмен Батареї гріли занадто сильно, в кімнаті була задуха. Я відчинив вікно. В тиші зимового двору не було тихо – хтось із сусідів слухав трансляцію. Ритмічний стукіт – барабани війни – лунав у моєму дворі, ніби тут і був Майдан. І він був тут, Майдан з великої «М», він був усюди. Самотній перехожий внизу йшов у такт із цим майже ритуальним стукотом – замість скрипу снігу. Щось було в цьому сні про літак таке, що сон здався мені реальнішим за всі чужі реальності. Там, на Майдані, б’ється десь Ліза, як рибка об скло. А я тут, у теплому, навіть занадто гарячому ліжку. Я зібрався поїхати туди – на Майдан. Не знаю, як я думав добиратися, що там робити. Але всі там щось роблять, мусить же бути спосіб допомогти ділом – хоча б Лізі. Можна навіть механічно, без співчуття. Я збирався, але ж була перша ночі. Пам’ятаю, натягуючи лижні штани, я подумав, що лише відкину голову на подушку, на пару хвилин. І поїду допомагати, як усі нормальні люди... Нарізати бутерброди чи заварювати чай – як баби, чи, може, колупати бруківку навіть. Жбурляти я, певно, не здатен. Так, саме так, як всі нормальні – нормальні ж тепер допомагають тим ненормальним, які вирішили, що можна отак взяти й зробити Майдан. Щось обірвалось в мені, щось скосило мене, ніби повернулась давня якась хвороба. Лише кілька хвилин відпочину і піду. Лише кілька хвилин відпочину, і... я провалився. – Ну, що, сволота, скажи, нарешті, скільки тобі платили! Все проходить, і це пройде. Все проходить, і це пройде. – Доларами, доларами ж! Сука! Все проходить, і це пройде. Холодно. Вже так холодно, що майже не боляче. Кінець! Не можуть мучити вічно, не можуть. Не можуть… Боже! Я відчув новий удар – біль у потилиці, напевно, розсікли череп, напевно, багато крові, напевно, вже ніколи я не буду нормальною людиною, навіть якщо виживу. А я не виживу, не треба тішити себе надією. – Подихай, сука! Це точно кінець. Вже близько. Так, дуже чітко, треба зібратись. Треба помолитись. Помолитись. За синочка. І за дружину. І за себе. Та не виходить же! Господи, де слова? Які слова молитви? Не виходить! Лежу і згадую російське кіно... Не пам’ятаю назви... До біса назву. Там десь п’ять чоловіків, втікачів зі сталінського табору, оточили їх. І вони стоять пліч-о-пліч, колишні офіцери, і не збираються здаватись... Їм щось кричать про те, що закон і сила не на їхньому боці. Закон і сила. Сила – ось що закон, а мало б бути інакше. І так фігово їх оточили, в самому кінці фільму, коли вже мали б урятуватись, перемогти, і от – кінець, засідка. І головний втікач просить пробачення у своїх, що завів не туди. А вони йому таке, здавалось, пафосне: «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее получили»… І от я вмерзаю в землю, і понівечене тіло зіллється з порожевілим від крові снігом, і на ранок хтось знайде мене – голого, осоромленого, мертвого. Вільного? «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее получили», – може, дружина згадає цей фільм, покаже потім Антошці, коли він виросте. Ми ж разом дивилися з нею і їли чіпси. Класичні такі чіпси, просто з сіллю, без всяких-там смаків бекону – наші улюблені. – Повзи, борись, ну що ж ти! Смішно, я вже чую голоси. Янголи чи чорти? Зараз перевірю: – Слава Україні! – Героям слава… Повзи! Значить, янгол все-таки. Значить, до раю. «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее…» – Де ти?! Встань, сучий сину, йди! В тебе ж ноги цілі. Де ти є? А я знаю, де я є? Я не знаю, я під Києвом, коло Бориспільської, у нас тут десь дача була в моєму дитинстві. Я підвівся на ліктях. Боляче ногам, на животі велика рана, здається, і голова йде обертом – і я знаю, що там, на потилиці, мабуть, велика діра. Я знаю, а янгол вдає, що не знає. Темрява крутиться, тіні, вогні… Вогні? Я повзу на далеке світло, до Олі, з якою ми їли чіпси, класичні, з сіллю, і весільний коровай, та, з сіллю теж... Оля сміялась дзвінко і радісно, і я кружляв її по залі, і гості аплодували. Гірко! Поцілуй мене, Олю, – я помираю. Я повзу на далеке світло – для тебе. Щоб був шанс, що ти поцілуєш мене. На Бориспільській трасі багато сіл, котеджних містечок. Ми ж і від Києва від’їхали недалеко. Олю, поцілуй. Бо коли ще? – Алло, таксі, будь ласка! Негайно, питання життя і смерті! – Щас все вопросы такие, – тактовно відповіла оператор, мабуть, колишній працівник телефону довіри. Але автівка приїхала швидко, велика біла «Тойота» – для рятівника всесвіту годилась, хоч і насиджена тисячами різних людей і випущена десь тоді, коли підводний човен «Комсомолець» ще не рапортував жодних проблем, і я мріяв будувати літаки на славу Радянського Союзу, і загадкові кульки, біла і чорна, не існували в моєму світі, як і багато інших речей. Біла «Тойота» мала іншу долю, ніж я, і таксист, старий матюкливий дід, мабуть, колишній військовий, теж годився більше для поїздок додому з корпоративу – але сьогодні вони моя команда, мають нею стати, щоб вчинити сьогодні щось справжнє – нарешті, невже, неймовірно – зупинити. Зупинити хоч один біль, не лише в моїй голові переглядом чергової комедії, не поразкою й смертю, ні, зупинити біль – врятувати. Не рахувати листя – зупинити листопад. Як це робили добрі лицарі круглого столу, супермени і бетмени, Тарек і… як там імена тих хлопців, що загинули тепер на Євромайдані? Я спав і не чув, як нас спиняла міліція. І я не знаю, що там брехав водій. А може, це він мені про міліцію брехав, хитрий здирник? Не знаю, бо спав, а про пости почув уже коли прокинувся. Ми їхали по Бориспільській трасі – як я й попросив, і я то провалювався, то виринав, то знову провалювався… *** Це, мабуть, село Щасливе видно. Повзу до Щасливого. Я не доповзу, Олю... Те світло, воно далеко. Навіщо я тільки пішов на Майдан? І відморожу ж собі все. І все марно. Тим гнидам нічого не зробиш. О, машина їде... – Стоп! – Ти здурів, мужик, чи що? Я біг по полю, провалювався у бруд чи сніг, ламав гілки, розриваючи чортові кола кущів, і кликав Івана. Я боявся всього. Того, що я ідіот, і Івана не існує. Того, що я не там зупинив машину. Того, що Іван не почує, що його не існує вже, тепер, коли я запізнився. Що беркутівці, чи хто там його кати, ще десь поблизу. Що злякається і поїде таксист. Я і не поранений замерзну тут тільки так. – Я здесь... Я не Иван, я Толик... – засніжене українське поле відгукується саме так. Таксист все-таки виявився мерзотником, але мерзотником, що любить гроші. Спочатку примусив пораненого мерзнути ще, поки застилав салон якоюсь брудною ковдрою – щоб не було плям крові. Потім сказав, що візьме із мене додатково тисячу гривень, бо кров же, мабуть, протече… А за те, щоб він не дзвонив до міліції, я був винен взагалі «всі гроші». І це при тому, що я десь чув, ніби деякі таксисти на Майдан возять безкоштовно. Ага. Були б у нас всі таксисти і водії маршруток порядними людьми – і Майдану б не знадобилось. Я впізнав Толіка вже коли привіз до лікарні – занадто розпухле обличчя, – здавав у районну, за Києвом, чув, що у Києві не можна, бо міліція забирає і добиває. Той самий Толік. Хороший мужик, сисадмін, любитель іграшкових гелікоптерів і дорогого коньяку. – Він житиме? Може, ліки якісь треба? – В нас є, останні, правда. Якщо маєте гроші, то лишіть. Ні, то їдьте з Богом. Я лишив сто гривень всього, решту мав віддати таксисту, і збуджений від свого неймовірного благородства і надзвичайних можливостей, понісся далі, на Майдан. От чесно, кортіло прямо урятувати світ. Зараз і негайно. Врятувати, а потім можна буде випити з Толіком коньяку, як колись. А зараз … Відчути ще когось, знайти Лізу, Вамбу, десятки активістів – стати героєм. Ні-ні, я вже став героєм – я тільки-но врятував життя. Це все-таки зовсім інше, коли ти можеш втрутитися. Спостерігати за знущаннями над Буазізі – що за дурня і самокатування? Нічого не зробити, не заступитись, не змінити. А тепер я можу. Хіба співчуття, що спонукає діяти, не єдине, що виправдовує саме існування співчуття? Тепер я дію. Дію! Я більше не почувався ненормальним. Хіба що у тому сенсі, в якому ненормальними вважаються бетмен і супермен. В таксі я заплющив очі. – На Майдан, – скомандував супермен, ну, тобто я. – Дурак чи шо? Як я тобі на Майдан заїду? Я вроді не танк. – Ну та поближче, де зможеш... Не говори зі мною, я посплю, – збрехав я, бо ж героям доводиться іноді брехати, щоб урятувати життя мирних співгромадян. Ну ж бо, ну... Комусь погано зараз. У цю саму мить, ось тепер, коли я їду у теплому таксі, пропахлому чи то кров’ю, чи то лише тією брудною ковдрою, що кинув сюди для пораненого співчутливий дідусь. Ну ж бо, ну… У когось влучили, чи побили, чи обпекли – і він просить допомоги, моєї допомоги – чому б і ні? Таксист врубав якусь музику, шансон, але я не хотів відриватися від своїх роздумів. «Весна опять пришла, и капельки тепла...» – співав Круг. Не прийде, не прийде для когось весна. Де ти, брате? Сирі стіни підвалу так і лишаться навколо, як земляні вали, як у якомусь кіно про фашистів. Ніби стискаються і давлять, я відчуваю, хоч майже не бачу. Як у могилі. І біль не відпускає – до самого кінця не відпустить. Очі, обличчя, рука... За що вони так зі мною? Що я їм зробив? Ну що? Щось нявкнуло збоку. Я дьорнувся, бо злякався, що щур. Ні, справді, нявкає, а не пищить – кіт. Боїться, мабуть, мене, а я його боюсь. Що якщо скакне на обпечену руку, шию чи, не дай Боже, обличчя... А воно боїться мене. Чого мене боятись? – Тобі собак треба боятись, – кажу. – А я не собака, людина. – Няв... Та це не кіт, а кошеня, мабуть. Я не побачу – зав’язані очі і болять так, що хочеться вити. А може, занявкати із ним? І я нявкаю, а кошеня відповідає. Дивно, але якось легше. Ніби не в самоті. Няв. Дивно, як у нічному жахітті. Здихаю у підвалі дому, де зупинявся, коли мама з татом возили перший раз у Київ. Після випускних у школі возили, нібито за те, що непогано здав. Ну, як непогано – п’ятірки, звучить добре, якби ще не по дванадцятибальній шкалі. Я знав, що все одно повезуть. Так довго гроші збирали на цю поїздку, мріяли. Як зараз пам’ятаю, батьки не могли зорієнтуватись, боялись, що не знайдуть квартири – так і було, бо в Києві є дві вулиці Коцюбинського – Юрія і Михайла. А я то діло просік і легко все знайшов. Юрія Коцюбинського 33г – і номер гарний, і район гарний, затишний. Ще хвастався, що буду тут жити – буду киянином... Жити – ні. Помирати. Мокра підлога затряслася переді мною. Що це в біса.... – Мужик, плати й виходь! І ніби ж везли мене в лікарню і говорили по-російськи, а я думав, мітингувальники й бойовики – українські націоналісти. Як же це? – Слухай, мужик, рідний, я заплачу. Довези до Коцюбинського ще, Юрія. Дуже треба. – Зае… Гроші-то ще будуть на це? Я майже одразу побачив, хто він, той, хто розмовляв із кошеням – у світлі вуличного ліхтаря. Форма, нашивки... – Хто це зробив з тобою? – Люди, – тільки й сказав і обвис. Я ніколи не дізнаюсь, чи цей молодий боєць стріляв у людей, чи катував, чи знімав когось голого на мобільний телефон. Не хочу цього знати. Він нявкав у підвалі, і в нього були батьки, що возили його до Києва, просто так, не за гарні оцінки. У всьому іншому нехай розбирається суд, хоч людський, хоч Божий. І так знаю, що він сказав би – що бігти страшно, бо будеш дезертиром, і свої ж на смерть заб’ють, що їх усіх запевнили, буцімто на Майдані фашисти й бойовики. Я все це знав. Іноді для цього не потрібно ніяких особливих здібностей, ніякої хвороби, що примушує чути інших поза твоєю волею, – достатньо лиш розуму, холодного настільки, що може умістити в собі мотиви ворогів. Співчувати зовсім не означає прийняти. Я не міг бути цьому хлопцю суддею, бо знаю, про що він думав, після співчуття хіба осудиш – просто відвіз хлопця до лікарні. Кого відвіз? Людину. Дитину, навіть. Няв, дідько з вами… – Грошей треба? – Ні, тут ліків і грошей багато приносять, для майданівських, правда, але ми візьмемо. – А що, привозять когось із Майдану? – Та буває... різне тепер буває. Ви що, не чули? Ви як втомились, відпочивайте. А як ні, то краще на Майдан ідіть. Неспокійно мені щось, – каже чергова сестричка і шепоче, так ніби це щось дуже потаємне. – В мене хлопець там. Чи ви не за Майдан? – вже підозріло, вевешника ж привіз. – А в мене дівчина там, – чомусь кажу я, а може, той трохи знахабнілий супермен, що не вміє відрізняти своїх від чужих і рятує всіх поспіль, випадково. І так, в мене є дівчина, та, що билась, як рибка об скло у ненормальному видінні. У тому, де до мене повернулась моя ненормальність, і я повернувся сам до себе, і став нарешті – цілий. Вже пізно? Щось затягнуло її у літак, цю мою дівчинку, у Боїнг-737, що рушив у невідомому напрямку, у небо, де ще дощить, і листя опадає з дерев, коли тут, у застиглому в передчутті Києві, давно вже минув листопад. Повернути б.

читати