*

Міраж сонливий, схований у дати,

Мелодією вирію щемить.

Написано, що мало написатись.

Літа й віки вміщаються у мить.

Весна така пісенно-солов’їна,

Що забуваєш про коли та як.

Осонцена усміхнена сльозина.

Тягар душі, що легша солов’я*.

*Побутує твердження, нібито маса душі – 21 грам (тоді, як солов’я, - від 22 до 25 грамів)

 

 

*

Обман убивчу правду не загоїть

І не сховає суть у велеслівний ребус.

Прийшов, аби не розминутися з собою.

Відходячи, надіявся втекти від себе.

 

*

Ще, безумовно, будуть виграні бої,

Одначе програна вже битва.

Небесні легіони, сотні та рої –

Неословеснена молитва.

Війна.

Відвічне плетиво ганьби й звитяг.

Веселка у сльозинці Бога.

Одначе кожна смерть – зернинка для життя,

Поразка – мати Перемоги.

 

 

 

*

На згадку ще –

Прощальний грім серпневий,

І сповідь літа

Сиво-дощова.

Передосінньо

Втомлені дерева,

Уздовж узбіч –

Загублені слова.

Та завтра

(Хоч комусь його не буде) –

Вже вересневий відлік

Ночеднів.

А там –

І дощ осінній,

Що остудить

У поглядах

Заховані вогні.

 

 

*

«Впливаємо в соснове море»*,

В осонцену зелену сутінь.

Усюди згаслих вчора

Невидима присутність.

Живиці дух, правічний спокій,

Сльозин зіниці в павутинні.

І шемрання, і кроки,

І вже не наші тіні.

*Богдан-Ігор Антонич, «Праліто»

 

 

*

Днина осонцена

В сутінь відчалює;

Дивиться жінка

У те, що спливло:

Погляд –

Хмільне запечалення,

Світло-осіннє

Тепло.

Стільки проміння

В сльозинці непрошеній.

Тиха задума

Та видивосни.

Гріюся

Поглядом Осені,

Де аж по вінця

Весни.

 

*

Із короною лелечого гнізда

Хатина,

Із теплінню літа

Вересневий вирій.

Тиша.

Пісня цвіркунів

Як сага часоплину,

Й сонце

У мішені павутиння

Сірій.

 

НА УЗБІЧЧІ

Горіхи в траві – іграшкові м’ячі.

Довкола – пташиний базар-тарарам.

Запитує дятел, клюючи: «Чий, чий?»

Ворона осудливо стверджує: «Крав!»

Метких горобців галаслива юрба

Торгується гучно за терен і глід.

Скидаючи листя, старенька верба

З узбіччя шепоче чи стогне: «Сто літ».

 

 

НІЧНА ПРАГА

Місяця око – у синьому німбі.

Містика тисячолітньо-осіння.

Стіни будівель – із відблиском срібним.

Прага нічна – із привидотіней.

Тут промовляє цеглина і камінь,

Душами дихає світло незгасне.

Тиша у Празі тремтить голосами,

Влтава вдивляється дзеркалом часу.

 

*

Осінь.

І що тут поробиш.

Доля: падіння – політ.

Дуба старезного стовбур:

Пам´ять – у борознах літ.

Листя, в повітрі зависле.

Щем а чи дух давнини.

Стелиться поле до лісу

Килимом озимини.

 

*

І відвесніли, і відлітували,

І набулись, і світ не відтеплів.

П’ємо вино осінньої печалі,

Вслухаючись у пісню журавлів.

І гріє біль, і спогади – як ліки.

Над небом у ріці – мости хиткі.

Сяйливосвітлі липа та осика –

В оточенні метеликолистків.

Цілющо-пряного повітря холод –

Провісник сніжночистої зими.

В усміхнених сльозинах – вдячність долі

За присуд залишатися людьми.

І відвесніли, і відлітували,

І набулись, і світ не відтеплів.

П’ємо вино осінньої печалі,

Вслухаючись у пісню журавлів.

 

*

Усамітнення та упокорення.

Тиші тисячолітній стогін.

Недочитані

Небо зоряне

І земні

Роздоріжжя-дороги.

Нерозгадане утаємничене,

Що без слова

Й зодягнуте в слово.

Тож прощання –

Подячне освідчення

У любові.

 

*

Навіть безвинні провини

В спогади й сни оповиті.

Часто в собі мить, хвилина

Вміщує майже століття.

Нині і знахідка – втрата,

Радість відлунює болем.

У побажанні «до завтра»

Чується «до ніколи».

 

*

За обрієм

Пливе у небеса

Дорога.

Вбираю в очі синь

Бездонну та безкраю.

Іду.

До спогаду

Донизуючи спогад.

«Фата-морґани цього світу

Споглядаю»*.

* Йокосе Садаомі, «Міняючи тіла…» (переклад Андрія Неморчевського)

 

ПРИХИСТОК

Звичні нарікання,

Сповіді, осанни;

Знахідки та втрати,

Втечі й лови…

Та якщо ти слова

Пожиттєвий бранець,

То твій прихисток –

У слові.

 

*

Не шукаймо поета

В осанні, в огуді,

В лабіринтах блукань

Чи у цвинтарній тиші.

Він, погасши, -

Ніде вже

Й усюди,

В міражі ночеднів,

У мелодії віршів.

Не шукаймо у слова

Підтексті/надтексті,

В таїні одкровення,

За ширмою теми.

У залишених віршах поета

Не його, а себе

Віднайдемо.

 

*

Миттєвості життів

Пливуть, летять, біжать.

З сузір’ями «чому»

Згасає кожне.

Для запитань

Справіку

Є межа,

Коли

Їх ставити

Не можна.

 

*

Загадку буття

Неможливо збагнути.

Хмаринами душі

В космічній безодні.

Вміщається вчора,

Сьогодні, майбутнє

У знака печерного

Коді.

 

 

 

*

Кожному –

По лабіринту своєму.

Доля – дорога

Блукальців одвічних.

Зірка ж цвіте,

Коли царствує темінь:

Обриси ранку

З’являються ніччю.

 

*

Все більше стискається простір;

У митях привільно вікам.

Тремтить у нічній високості

Незмінна іскриста ріка.

Зі Шляху Чумацького солі

Насипала ніч у траву.

Ой болю мій, вірний мій болю,

Допоки живеш, я живу.

*

Були рабами гри.

Адже потрібно жити

І сподіватися знайти, якщо загубиш.

Безумці – в ролі мудреців, голодні – ситих,

А брехуни та заздрісники – правдолюбів.

Без права на антракт

Під «браво, біс» тривала

Трагікомедія абсурдного театру.

Поневірялася з тавром зневаги слава,

Мерцям живим не треба було помирати.

Ховалися за ширму слів безмов’я бранці,

Топилися до забуття в бездонні дози.

Та очі відвертали, як, бувало, вранці

Текли по склі віконному

Господні сльози.

 

*

Ми за злети падіннями платим,

За гріховне – спокутою-постом.

І зазвичай духовне багатство –

В парі з матеріальним убозтвом.

 

 

*

І днина сниво спогадів колише,

І тепло-світло на буття межі:

Обличчя й погляди, слова і тиша

В небесно-сонячному

Міражі.

 

ВЕЧІРНІ ПІДСУМКИ

У ніч відпливаючи, вечір

Вгорі крапку зіркою ставить.

Найважчий тягар – порожнеча.

Найвбивчіший трунок – ненависть.

 

ЗІЗНАННЯ І (з діалогу)

- Щомиті далеке все ближчає й ближчає. -

- Та стільки проміння у кожному дневі. –

- Із ким ще спілкуєшся?

- З тишею.

- То хто ж тоді друзі?

- Дерева.

 

ЗІЗНАННЯ ІІ (з монологу)

Й розділений хліб, що справіку святий;

І слово, в якому майбутність.

Було все.

Час безповоротно піти

І в спогаді не повернутись.

 

*

Не сховатися

В маску чи привид,

Що судилося,

Не оминути.

Та життя

Залишається дивом,

Якщо й світло

Згасає у сутінь.

 

ЖИТИ

Говорити про світло – носити пітьму?

Віднаходити радість, шукаючи біль?

Відповіти хоча б на частину «чому» -

Смертний винести вирок

Собі.

 

*

Печалі лікуються болем,

А тиша воліє кричати.

Так часто життя –

Рух по колу,

Завершення –

Знову початок.

 

ПОПЕРЕДЖЕННЯ

А жура всеосяжно-глибока,

А печаль і гнітюча, й безкрая….

Струменіє в повітрі неспокій

Чи душа про щось

Попереджає.

 

*

Погасне шлях, розчиниться у тиші голос;

На крилах забуття знебесніє земне.

Як не тікай,

Від себе не втечеш ніколи.

Як не біжи,

Минулого не здоженеш.

 

*

Ми є тоді, коли вже нас немає

На святі славослів’я, суєти.

Не знає путь життєва зайвих.

Щоб залишитися, нам слід піти.

 

*

Помиляється кожен

По-своєму.

Не докажеш

Нікому нічого.

Забуттям

Рани-спогади

Гоїмо

Та падіннями

Значим дорогу.

 

СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ ОЛЕГА ПОТУРАЯ

У вересневій сонячній повені…

Олег Потурай, «Політ»

Тебе нема, минущосте-юго!

Олег Потурай, «Ну хто сказав, що все це промине?»

Тільки перша позолота на деревах.

Бджоли носять сонце вересневе в борті.

Ще тепліє літом світ прадавньо-древній

Та у сповитку проміння сніє Бортнів.

А в зіницях невимовно журавлино,

І такий тягар небесного огрому.

В світлотінях мерехтливих часоплину

Буг, Бужанка, і Млинище, і Поромів.

Кожна мить благословенна отчим краєм.

Тиша зіткана з Господньої любові.

Тож не треба сліз.

Поет не умирає.

Він живе і житиме.

У Слові.

 

*

…згромаджує в собі всі образи й відбиває землю як фреску, де все відбувається одночасно, і видно майбутні обриси всіх подій. Тому, хто вміє бачити, досить підвести очі до неба.

Ольга Токарчук, «Книги Якова» / «Книга Шляху» (переклад Остапа Сливинського)

Згори –

Знебеснені мінливі міражі

Із подихів і поглядів,

Облич і слів,

Зі світлотіней

Від шляхів і від стежин,

Що час у килим свій

Вплітає та уплів.

І нам пульсує кожна мить

Буття теплом,

І незбагненне диво

Радісно болить.

У дзеркалі небесному –

Все, що було,

Що є і буде

В снивовидиві століть.

 

 

*

Одну сльозу з очей карих…

Тарас Шевченко, «Думи мої…»

Від крапки дощової краплі –

У річці обереги-кола.

Поети, всміхнені печально,

Переселяються в ніколи.

Вертаються слова в пратишу

Безповоротно та неспинно.

Проміння від найліпших віршів –

У діамантику сльозини.

 

*

Пора прощань.

Все більше теплих кольорів

На лісу зеленіючому фоні.

На заході на спомин день, що догорів,

Явив нам обрис Холмської ікони*.

З-над вирію зажуравліли небеса

І нагадали, землю осінивши:

Лишаються непроминальності краса

І всеосяжна молитовна тиша.

*Чудотворний Холмський образ Пресвятої Богородиці

 

ЗРІДНЕНІ

…та даленіє рідне, і близьке чужіє,

Ненависть убиває в слові й чині.

І розпинаються Месії,

І гине Бог в людині.

Як і колись,

Неспинно й начебто незмінно

Тече Чумацький шлях так само.

І ми усі – одна родина

За Євою й Адамом.

 

*

Річки не вмирають – вселяються вглиб;

Минуле вертає в майбутнє.

Живуть, і пішовши, усі, хто були, -

Хіба що незримо й нечутно.

Здіймаються погляди, згасши, увись –

Небес міражі всевидющі.

Снігами розквітли хмарин острови;

Усюди – невидимі душі.

 

*

Заліковує граб імена,

Закарбовані кимсь на корі.

Земну путь, що судилася нам,

Проєктує літак угорі.

І здивований ліс шелестить:

Між дерев світлотіні тремтять,

Наче видиво-сниво століть,

Ніби згадка про згаслі життя.

 

*

Кара дару неминуча,

Суджене – спасенна даність:

Вчителеві – учень,

Радості – страждання,

Шлях – людині,

Небо – зорям,

Слово – тиші,

Вічність –

Миті.

Тож і берег – морю,

Тож і смерть – щоб жити.

 

 

*

Світлій пам’яті Ігоря Ольшевського

Хоч не завжди веселка

Крізь сльозу воскресне,

Але й відходу мить

Благословенна Богом:

У часопростір повертається небесний

Душа, що звільнена

Від тягаря земного.

Завершення запрограмоване початком:

Закон Господній –

Споконвічне світло світу.

Народжуємося,

Аби відтак вмирати.

Вмираємо,

Щоб по-новому народитись.

 

*

Як не зчорнюй все і як не скрашуй

Тьму безвиході чи зблиски візій,

Кожна днина –

Знову чистий аркуш

У життєпису незнаній книзі.

 

*

Хтось «так» і «ні» в оксиморон заплутав.

Єднає воду та вогонь гроза.

У мудреця – своє бузумство,

У радості – своя сльоза.

Зусюд сліпці повчають: подивіться.

Скрізь стільки Нострадамусів і Ванг.

Така життєва шахівниця,

Коли наступний хід – цугцванг.

 

 

*

Чи «так», чи «ні»,

Та без «якби» або «коли б»:

Життя не стане смертю,

Правдою – облуда.

Якщо направду

Ми хоч мить були,

То неодмінно

Завше будем.

 

*

Були печалерадощі, щоденне диво,

Блукання у собі та сяєво натхненне,

Коли здавалося можливим неможливе

Й неждано здійснювалось нездійсненне.

Те, що було, писав Еклезіяст,

Знов буде.

Іду.

Осонцене колосся пахне хлібом.

Спиняюся.

Дивлюсь у сниво святобуднів

І подумки шепчу «прости» й «спасибі».

читати