Завантажити

…Ото вже насправді: час не має значення, лише – життя. Прискіпливо спогадую ту давню історію, тамуючи якусь дивну тривогу, що напливає ще й зараз.

Я тоді винаймав приміщення для житла у незвичному, за своїм архітектурним концептом, будинку. Тут явний модерний конструктивізм поєднувався пізнім бароко. І усе це подавалось так, наче архітектор та будівничі прагнули саме схопити кожного, хто проходив повз, за рукав та прогорланити: „Ось, ми не такі як усі! Глянь, на що здатні, аби здивувати кожного, хто чимчикує повз нас!” І, що цікаво, маєтна будівля називалася „Вілла під крокодилом”. Це, як на мене, занадто навіть для Левового-Міста…

Я уже давненько приглядався до цього об’єкта, занедбавши своє, винайняте попередньо, житло вщент. А тут і давня вілла, і архітектура, і естетичний простір довкола, і загадкові чагарники Дальнього парку – окруж садиби.

…Дещо згодом дізнався: ця зваблива будівля належала волоському купцеві, що час до часу наїзди́в сюди, щоб розважитись, у славному й своїм нічним життям, Левоввому-Місті. Але, згодом, одна із його запопадливих коханок підлила в п’янке вино отруту. І той пішов блукати, вже іншими шляхами, потойбіч. Зараз у віллі чотири локації. Три з них винаймають якісь люди, а четверта – вільна. То ж я не забарився та залатвив невеликі формальності, власне, поселився в цьому виокремленому світі, що чомусь звався „Вілла під крокодилом”. І ця екзотична тварина насправді була викарбувана на гранітній плиті, вмонтованій на передньому парадному фасаді кам’яниці.

Згодом сюди, перевіз свої нечисельні пожитки: за один раз. З’ясую, чому так? Беручи часто участь у експедиціях, як етнопсихолог, повертався до Левового-Міста ненадовго. Плюс – письменницька робота… Отож, звісно, за маєтками гонитву влаштовувати не було коли, та й – сенсу!

…Згодом, уже освоївши свою не аж так велику нову квартиру, вона, чомусь, виходила вікнами лише на заднє подвір’я, помітив, що саме із заднього фасаду був вихід до великої металевої клітки та ще й з басейником у центрі. „Що за звіра тут трималося?” – подумав тоді. Втім, не одразу прийшла і розгадка. А за якийсь час.

Невдовзі я познайомився з художником Яковом, що, як виявилося, мав творчу робітню у цьому будинку, на піддашші. Мансарда – невеличка, але там було все, що потрібно. А стіни – густо завішані картинами з явним присмаком готичної невизначеності та тривоги. Звісно, попервах, не надто й розпитував, про його творчість, але він озвався сам, помітивши мою цікавість щодо живопису.

– Більшість моїх полотен вигадані вночі. А вже зранку вони мені здаються дещо іншими. Ніби зачаюються в собі. Чекають саме нічної енергетики… Ось бачиш оця, „Вежа командора”, трохи наче похилена на бік. А вночі вона ані трохи не є кривобокою. Виструнчена. Наче тягнеться до місячного сяйва.

– А звідки сюжети?.. Скажімо, оця птаха схожа на змія?..

– Це гра уяви. Можна сказати вигадка. Але не усе так просто. У цьому живопису присутні мої сни… Ось бачиш отой бамбетель. Тут я подеколи сплю. І вони, сни, переходять у моє мальовидло. Чи то може я мандрую у снах. – Яків на хвилинку замовк і додав:

Я більше часу, мабуть, – там ніж – тут…

Напрочуд дивна загадка особистості вимальовувалась у житті цього живописця. Я не питав у Якова, як продаються його картини, не присікувався до мороку, що огортав простір його творінь. Бо розумів, йому – основне писати свої „речі”, не відволікаючись на мирську суєту. Так було.

…Я почав вчащати до майстерні на горищі. Нерідко приносив пляшку мого улюбленого гавайського рому, жменю ліщинових горішків… Яків ніколи не відмовлявся від частунку. Наші бесіди, нерідко, затягувались до опівночі. Отож потроху ми ставали приятелями.

Якось з Яковом пили каву в його робітні. Мій погляд самовільно упав на картину, що на ній дракон, чомусь дуже схожий на крокодила, розмахуючи перетинчастими крилами, ніс зовсім не східну красуню, а дівчину-європейку у джинсах і лабутенах на ногах. Вона не сахалася цієї істоти, ще й підморгувала тому, хто на неї дивився з-поза рамців картини.

– Хто це?..

– Це Рената, приборкувачка драконо-крокодилів. Вона колись жила у цій садибі. Добре зналася і на крокодилах, і на драконах. Згодом, перебралася у теплі краї. Не без допомоги власника цієї будівлі купця Шамуеля Снітке, хоч він і приїздив сюди лише вряди-годи…

За якісь неповних пів години розмови я дізнався і про те, що це чудовисько завезено до кам’яниці значно пізніше, ніж вона збудована. І про цікавість старого до усілякої екзотики. І що Рената – його, Снітке, позашлюбна донька. А ще – про пана Зенона, доглядальника за потворою, якого, нібито, у свій час було пошматовано цією „цивілізованою” твариною. Небавом, коли ми з Яковом добряче підпили, він все ж, після певних вагань, розповів ось що.

Одного разу, художник нишпорив горищем у пошуках чогось такого, що його можна назвати антикваріатом, або чимось близьким до нього. Дбайливо, без поспіху заглядав у кожну шпаринку. Зненацька, щось заворушилось в одному із закапелків великого стриху: десь там, у поруйнованому столярному верстаку, наче зачаївся страх і очі його горіли червоними вогниками, як розпечені вуглинки. Потім воно заворушилось усією своєю масою, що сягала обсягу добрячої колоди та довжини близько трьох метрів. Яків враз зметикував, що варто застерегти себе від небезпеки, метнувся в бік вигородки своєї робітні, чухнув туди, що називається, безоглядно, зачинив двері та закрив їх на усі замки й защіпки. Щось важке та неквапливе приповзло та принишкло біля дверей. Потім був отой страшний удар, що від нього потріскались дубові двері майстерні. І одразу – стовп вогню, місцями пробивався крізь щілини напіврозбитих дверей. Раптом усе стихло так, що аж занімів простір довкруж. Крізь цю паузу могло пробитися будь-що, але не проникло. Більше нічого такого не діялося на горищі „Вілли під крокодилом”. Лише пізнього ранку, коли Яків боязко визирнув із робітні, побачив, що дверне полотно звуглилося, долівка під ним – теж. – „Невже драконище дихнув вогнем?! …Оце так пригода?!”

Минали дні, місяці, роки: крокодило-дракон так більше й не з’являвся. Зрештою, звідки він міг би вигулькнути. Хіба що з паралельних світів, що сусідують із нашим…

Нині Яків – успішний власник мистецької галереї. На відкритті та обговоренні нових експозицій у нього я гостюю нерідко. Люблю ці, за правило, несподівані виставкові зустрічі. Надихають. Подеколи пишу про них свої письменницькі есеї. Так добре, відновлюється колорит душі…

А „Вілла під крокодилом”?.. Вона на своєму пляцу. Коли минаю її, чи вона минає мене, завжди дивлюся на крокодила, що – над аркою мансарди. Іноді мені видається, що він пантрує за мною. Причому, бачу його виразно, як вдень, так і вночі. Напевне, день і ніч ніколи не закінчуються: просто вчасно домовляються одне з одним.

…Очевидним є і те, що у Левовому-Місті – крокодили також – не зайві. Напевне.

читати