Завантажити

Дощ періщив так, що аж двоїлося в очах. Пізньоосіння ніч, так прикро на душі, а то й зовсім кепсько. Сиджу. У сквері, навпроти будинку в стилі пізньої сецесії, вкритий прозорим дощовиком, геть чисто весь. Тут мало б відносно затишно бути, проте є зовсім не так. Але я терпеливий; витримаю. Що ж змусило мене посеред ночі прийти у цей модерний сквер, навпроти стильової давньої будівлі, чекати когось чи щось, витримуючи навалу шалених струменів небесної води? А розпочалось усе із зустрічі з моїм давнім приятелем Киприяном, що провадив громадську організацію „Сектор сили”. Не знаю достеменно, чим він там із колегами займалися. Втім, очевидним було те, що серед зацікавлень цієї групи дослідників, передусім, були незвичайні події та явища. Одне слово, поодинокі нестандартні випадки. Власне, він розповів мені про цю споруду цікаві докладності. Виявляється, вона вже давно своїм затишком нікого не гріла. Вікна – темні, як очі в сліпця. Одначе, була сила, що окупувала цей об’єкт. Час до часу, вночі, шибки відсвітлювали щось таке, ніби всередині хоромів хтось невсипущий користувався електрозварювальним апаратом. А по тім, на фасаді з’являлися тіні, що їх ніхто не відкидав. Причому, тіньові примари могли матеріалізуватися у якихось потвор, що стрибали вертикальною поверхнею, спускалися на тротуарний хідник і гавкали на запізнілих перехожих чи приблудних псів. Ці розваги могли тривати до самісінького ранку, а подеколи – зовсім недовго. Знаю, у читача самовільно виникне запитання: а як же виглядали ці почвари? Подібні до звичайної чорнильної клякси. Несиметричні, кострубаті, пласкі… Незграбні.

Тож посеред дощу я сидів наче рибалка, коли немає кльову. Передусім, проаналізувавши кілька зачовганих стародруків і свої записники, я дійшов висновку, що ці нечестивці відомі у екзистенційній парапсихології, як пожирачі дощу. Отож, розумієте, чому я обрав саме оцю зливну ніч, тамуючи явний дискомфорт геть мокрого очікування.

…Дощ не вгавав. Зненацька на підмоченому фасаді з’явилися, різних розмірів, кілька невиразних плям із заволохатілими краями. У міру їхнього ковзького просування, з піддашшя до низу, ставали все більш виразними та значнішими за обсягом. Помітив, що між почварами почали точитися бої. І, як правило, більший пожирав меншого. Але спочатку той більший ставав набундючино-об’ємним, напившись достоту дощу, насичуючи свою лють. Але, що це?!. Один з поки що пласких зачумлених мандрівців вгледів, що під муром пробігала кішка, вмить упав млинцем на неї, та одразу ж набрав об’ємного обсягу. Тваринки як і не бувало. Подумалось, це полювання на живих істот добром не закінчиться. І, насправді, на стіні почало коїтись щось неймовірне. Одна з найбільших і найстрімкіших сутностей почала ковтати інших своїх. Робила це прудко та наполегливо. У такий спосіб набрала об’єму в зріст людини. Небавом зупинилася на витісненій території та почалося щось несподіване. „Клякса” рясно забулькала, по тім почала набирати людської подоби. Результат був ще більш зненацький: гарна досконала фігура жінки, тіло якої зодягнене в темний комбінезон. На голові – чудернацький шолом, ноги – нібито босоніж… Вона вгледіла мене і без поспіху скерувала свою м’яку ходу в мій бік. Очі сяяли золотими вогниками, просування – сама досконалість. Так, безумовно, вона побачила мене одразу. А планів її я не відав. Однак, бодай у якійсь мірі готувався до дивовижі. Умить витягнув із наплічника шкатулку, що мала висувну покришку і виготовлена із карпатського дуба, повернув її переднім торцем до фігури нечисті. І коли та була уже на підході, клацнув дерев’яним вмикачем. Щось подібне до світлових тенет спочатку м’яко огорнуло з’явницю, а незабаром стиснуло так, що фігурка стала зовсім мініатюрною. Затріщало-заіскрилось уздовж волокон сітки і вона без зволікань разом із фігуркою красуні знову розташувалась у пеналі. Хвацько усе це сталося. Ось – моя шкатулка, на моїй долоні, у ній якась погань несусвітня. Та дощ, який не мав наміру здаватися. Я оглянув шкатулку, чи десь не пробива іскристе світло, та обережно поклав її в потаємну кишеню рюкзака.

Уже вдома помітив, що ця таємнича ємність дещо потемніла. Я уже знав від її попереднього власника, що це запрацював подвійний захист: отож, перевертниці звідти не дістатися. Ну, що ж?!. Поки відкривати не будемо. Проте, коли знайдеться той, хто знається на таких „штукенціях”, можливо, тоді й надамо ходу якійсь новій придибенції, що матиме позитивне силове поле. А, наразі, тут, у мене, при відкриванні „воно”, звісно, може чкурнути.

Подеколи мені видається, це був сон, що так глибоко вплинув на реальність. А чи реальність навіяла кришталево-дощовий сон. Дощі приходять, аби побути у нашому товаристві…

…А примару, зі стіни стильóвої будівлі, я назвав, чомусь, Тук. Напевне, підсвідоме?..

У шкатулку не заглядаю. Можливо, хтось, таки, ліпше знає, що з цим робити?.. Чекатиму…

читати