Завантажити

Юлія, яка чомусь називає себе Джулією, вже вкотре зателефонувала мені та, чи то стривожено, чи то роздратовано, запитала: чому в її оселі нічого не змінилося?.. Тут, мабуть, слід дещо з’ясувати. Не знаю, хто їй нарадив, але не так давно ця енергійна доволі молода рудоволоса жінка звернулася до мене з, відверто скажу непростецьким, проханням допомогти їй віднадити якусь нез’ясовну сутність, що мало не щодня робить рейвах у її заміському особняку. Я кілька разів побував у цьому двоповерховому будиночку з доглянутим подвір’ям і випещеними клумбами розмаїття квітів. Тоді розповідь Юлії була не надто багатослівною: виявляється, протягом деякого періоду в помешканні відбуваються дивні речі. Нерідко вдень, а то й вночі, щось грюкає то в одній, то в іншій кімнаті, або й в антресольному приміщенні піддашшя, де розташувалась її студія, художниці, яка займається моделюванням одягу. Причому, лише стукотінням не обходиться. Несподівано потріскали майже усі шибки в хаті; відбулося це посеред дня. Її син, Славкó, одинадцятилітній хлопчина, був удома, злякавшись, бігав із кімнати в кімнату, і буквально на його очах віконне скло вкривалося павутинням тріщин.

Траплялися й інші випадки: посеред ночі самочинно відкривалися замки у зовнішніх вхідних дверях. Їхнє клацання та відчинення поривом, здавалося, вітру, будили всіх, забираючи спокій та сон…

А ще, на стіні у студії проступили якісь незнайомі писання із закарлюченими шрифтами. Юля показувала їх і знавцям давніх мов, і шрифтологам. Але ті лише руками розводили. Мовляв, немає навіть із чим порівняти; загадка. Жінка зішкрібала зі стіни самотужки. Одначе, це робило їх лише більш виразними та оновленими, аж до нахабності проступання…

І лише коли почалося самозапалювання; напочатку це були предмети одягу та взуття, згодом – інші хатні речі, жінка запанікувала. І почала запрошувати на допомогу то якихось ловців примар, то екстрасенсів, а то й просто бабусь-ворожок. Втім, ніхто не впорався з отим духом-приблудою. Неприємності продовжувались…

Я ж подібними явищами займався давно. Але, радше, як письменник. І відповідно все, що з цього випливає. Знаючи певні формули, що їх слід було виповнювати конкретним змістом, та володіючи знаннями з магічної дії деяких кристалічних сполук, я все ж інколи дозволяв собі практику чаклунських перетворень, трактуючи і письмацтво, як досконалий спосіб пізнати самого себе.

…Отож якийсь час я відмовляв Юлію вдаватись до моїх послуг: посилався то на свою хронічну зайнятість, то на нетиповість її злопригодних випадків; хоча це було насправді зовсім не так. Проте, згодом, ця наполеглива пані таки переконала мене. І я погодився спробувати допомогти. Власне, одразу й розпочав підготовку. Незабаром стався перший візит у її котедж поблизу Львова. Моя метода була зовсім не простою. Слід виміряти деякі параметри приміщень і навколо житла, обстежити всі закапелки, навіть підвал і стрих, переписати шрифтові написи, узяти пробу ґрунтів, визначити сталі температурні коливання зовні та всередині. Тут я навмисне не вдаюся в аж такі докладності, аби читачеві не кортіло самому чинити щось подібне: без відповідної суми знань і навичок – це небезпечно в будь-якому разі. Отож я впорався із роботою не одразу.

Пані Юля причастила моїм улюбленим чаєм з молоком. Упродовж розмови я мимоволі з’ясував усе, що мені ще було потрібне. Дещо навіть занотував у свій об’ємний потертий блокнот. А жінка все допитувала мене:

– То що, пане Артуре, чи потрафите зарадити? Або як?!

– Занотував усе з баченого… Мені це слід вставити у певні формули, прорахувати. Дізнатися, хто тут бешкетує. Не хвилюйтеся, я винайду спосіб зарадити. Але не одразу.

– Я би пана просила!..

Тоді, щиро зізнаюся, я не уявляв собі в цілому природу лиха. Щойно намагався збагнути, що воно таке. Отож згадуване її телефонування до мене стало, радше, очікуваним. Запевнив жінку, що вже підготувався до другого візиту до неї; завітаю у найближчі дні; перемагає терплячий. Вона чекала, надзвонюючи мені.

Удруге я зайшов, уже маючи при собі вивірені тексти заклинань, виготовлену темну пасту, що подібна до масного чорнозему, та кільканадцять кубиків із сандалового дерева. Усе це я вийняв із, здавалося бездонної, шкіряної торби. Попросив Юлю та її сина Славкá мене, на цей час, не турбувати. Про зовнішню дієву атрибутику можна, й навіть слід, розповісти. Приготованим місивом ретельно намастив усі пороги в госпóді. На кожний із них та у кутах кімнат, де відбувалися злоподії, поклав сандалові кубики. Трохи вичекавши, прочитав заклинальні тексти, тричі кожний. Вони були лаконічні і, разом з тим, точні, бо ж вирахувані через конкретні магічні формули, вивірені мною неодноразово. Довелося це зробити у всіх кімнатах житла й навіть у підвальних приміщеннях. Зненацька у домі запанувала така тиша, що здавалося було б чутно, як запищав комар, якби він тут був. Ми сиділи з господинею у кухні-їдальні. Частувалися випічкою-здобою, хоча в цілому в повітрі тремтіла напруга. Чекалося. За якийсь недовгий час Юлія вирячила очі, вона сиділа обличчям до дверей, що провадили у продовгастий коридор, навпроти вітальні. Вигукнула, показуючи пальцем кудись навпроти:

– Ось подивіться – собака, чорний здоровецький! У нас немає пса.

– …Подібне і мало статися!

Я гайнув у коридор і вздрів, як величезний чорномастий доберман-пінчер вискакує через відчинені вхідні двері на подвір’я обійстя. Допоки я підбіг до дверей, у дворику уже нікого не виявилось. Наче розтанула бестія. Я навіть хвіртку поторсав: зачинено та ніде нікого. Втім, я здогадувався, з якими силами маю справу. Отож не заморочувався з пошуками, зважаючи на трансформації у світі моїх припущень і значень.

Жінка все ще не могла оговтатись, нишпорячи очима по хаті, все примовляла: “Звідки ця темна звірюга. У нас тут ніколи не було собак. А нехай йому грець!..”

Я заспокоїв: “Не певен, що це насправді пес… Та й не повернеться він сюди ніколи…”

За якийсь час Юлія зателефонувала до мене та повідомила, що у її госпóді зараз, як і колись, спокійно та затишно. Славкó навіть успішніше почав вчитися. А я запевнив її, що так і буде надалі…

Проте, ця історія мала продовження. В одному з квітників Юлі, що розбитий на подвір’ї, навпроти вхідних дверей у хату, самовисіявся бурхливою порослю чорний гіацинт… І я погодився, що прикмета ця – недобра. Одразу ж порадив: витягнути цю квітку, поволі з корінням, і запакувавши у звичайну побутову фольгу, спалити на відкритому вогнищі. А попіл розвіяти над річкою. І усе це робити голіруч. Вона так і вчинила. І отих подорожей до межі видимого більше в обійсті не траплялося.

…А щодо прихованої реальності: вона є, нікуди не поділася, супроводжуючи нас завжди та всюди.

читати