Завантажити

Усні розповіді старших людей – метафізичні стріли. Тут комп’ютерні „писання” просто відпочивають, не маючи енергетики живого слова.

Мій дід Стефан, переселений сталінськими посіпаками з Лемківщини на терени теперішньої Львівщини під час долеруйнівної операції „Вісла”, мислив, як мені видається зараз, яскравими образками, задавненими легендами, несподіваними притчами. Впродовж розмови емоційно жестикулював великими спрацьованими руками ґазди-трударя, часто робив паузи, затягуючись димом із люльки, що пахтіла, наче паротяг… Втім, зараз я не так про цього старійшину роду назагал, як про одну з його оповідок. Ні, я не нотував розповіді, не укладав якихось унікальних збірників. Хоч, тепер мислю собі, напевне, – даремно. Чудернацька була б енциклопедія надзвичайностей колоритного. Тут – справжні почуття. І це, тоді, для мене малого, – найголовніше. За чудової пам’яті, дід був винагороджений ще й розкутою уявою. Мабуть, саме тому пам’ятаю по нині чимало його дивних оповідок…

Одну з них спогадав сьогодні та ділюся. „Ще на першій старій хаті”, – саме так він оповідав, завелася якась нечисть у садибі. Товчеться на стриху: порозкидає усі мішечки з квасолею та горохом по глинобитній долівці. Лікувальні зела, що сушилися на бантах, повисмикує та в одну купу покидає, настоянки у бутлях повипиває. Якось потрощило за ніч пів скрині волоських горіхів: чи то з’їло, а чи ще щось вдіяло, лише подрібнену шкаралупу по всьому верху порозкидало. Пило вишняк, що стояв на полицях та ще й порозливало повсюдно, наче зумисно це робило.

…Якось коням гриви так позаплітало, що довелося почасти зістригати. А перепуджене вночі теля по тім не хотіло до стайні йти. Тут навіть ветеринар не допоміг. Забили маржиня на м’ясо. Згодом свою помилку втямили: телятина гірчила, мала неприємний присмак…

…І вже аж тоді, коли улюблена дідова ресорна бричка без коней гасала вночі подвір’ям довкруж хати так, що аж пружини потріскались, сім’я та родина після довгих перемовин вирішили до мольфара Ми́тра вдатися. Бо ні сільський священник, ні бабця Міля, що зналася на чарах, не допомогли.

Ми́тро жив на висілках і не любив, аби його даремно турбували. Стефана поважав за добру душу та ґаздівську жилку. На дідову розповідь зреагував одразу. – „Бачив я цю гидь нічну! А від світла ховається. Називається Гапо. Домовик звиклий. Проте, якщо запровадиться в обійстя, то під кожною підвалиною є, під кожною дощатою гонтиною, а чи брусом. Одне слово, поселяється, як назавше. Як би не задобряли його кашкою чи іншою потравою, робитиме біду більшу, а чи меншу. Природа в нього така: зла. Темна!

Хижу слід розібрати та поставити в іншому місці. І зробити це вже. Не зволікати… А вчинити треба за один раз. Сусіди підсоблять возами. Поможи тобі Бог”.

Стефан не барився. Залатвив потрібні маєстатні справи. Домовився з іншими господарями, аби підмогли кіньми-возами увесь маєток на нове місце перепровадити. А там вже майстри чекатимуть, щоб житло та інше на подвір’ї спорудити. Усе вже було сплановане під цю оселю та господарські прибудови.

До переїзду Стефанової сім’ї долучилося мало не пів села. Хату та інші споруди хутко розібрали. Почали завантажувати цілу кавалькаду возів. Коні, слід сказати, якось дивно похропували, били копитами землю. Сторожко поводились і люди. Бо ніхто не зичив собі знайомство з отим Гапом, свавільним і таємничим. Однак, добре прагнення сільської людности, допомагати одне одному, взяло гору. …Вантаж ретельно припасовувався на підводах, аби забрати якомога більше, не повертаючись сюди вдруге. Ґазди працювали, не покладаючи рук. Уся справа обтяжна, незвична. Час до часу виникали сварки та непорозуміння. Дід, як чоловік мудрий, залагоджував конфлікти: робота тривала. На питання: як ти житимеш тепер, Стефане? – відповідав: „День за днем, помалу”. Чоловік певен себе, як на мене, саме так і має чутися, долаючи складні життєві перипетії. „А ще, перечекаю, перебуду” – додавав.

Вози вишикувались у довжелезну валку, забравши майже все, що мали, завантажені так, що, здавалося, аж вигиналися. Можна було рушати. Стефан прискіпливо перевірив усі кріплення, заспокоїв коней. Вирушили не кваплячись, поскрипуючи від натуги. І лише діставшись нового пляцу під забудову, коли вже почали розвантаження, дід таки помітив, що відсутня головна балка в конструкції хати: сволок. Це така громіздка несуча штуковина, що проходила під стелею крізь усю будівлю. Прикрашена, як звично, різьбленими солярними знаками і таємничим геометричним орнаментом. Він довго чухав потилицю, не знаючи, як повестися в цій ситуації. Покинутий залишок добряче не давав йому спокою. Вирішив все ж хоча б подивитися, що воно там… Невдовзі примчав кіньми до старого місця садиби. Насправді, серед різноманітного дріб’язку, що його не забралося за один переїзд, лежала міцна довжелезна тесана дубова балка. Ще ніби осяваючи теплом полишене подвір’я. Зачаїлася сльоза у кутику Стефанового ока. „Легко погодитись із бувалим мольфаром, важче дати ради з собою”. – Він уже готовий був зблизитись та хоча б посидіти на ній всевитривалій, однак не встиг. Щось невеличке, буквально сорок-п’ятдесят сантиметрів зросту, вигулькнуло, здавалося, просто із сволока, усе вкрите густим волоссям, чи то шерстю, та пританцьовуючою ходою почало відмірювати дереви́ну то ліворуч, то праворуч, вимахуючи білим кутасиком на червоній шапці. Такими ж, червоними, були короткі штанці (дивним це видалося мені у дідових розповідях, але старий наполягав саме на такій вдяганці курдупля нез’ясовного). Перебігши кілька разів сволоком-лежнем, недомірок зупинився, подивився в бік Стефана та несподівано загарчав, виставивши неспівмірно великі жовті криві зубиська. Дід вхопив якусь ломаку, що трапилася під руку, і пожбурив її в бік нечестивця. Низькокудлик, як його вмить назвав для себе ґазда, щось вигукнув, булькаючим голосом, замахав ручками, схрестив свої криві ноженята та вмить зник: розсипав свою плоть на очах у діда. „Напевне, це і є отой дух-домовик, що ми його називаємо Гапо. Вкрай огидна сутність. А нехай йому!..” – спохопився очевидець магічних витівок „малого”.

Стефан одразу ж після цього видовища вирішив остаточно покинути сволок на місці старої хати. І зовсім не через те, що він аж надто довгий і треба аж два вози спрягати, аби перевезти його, а тому, що тверда дереви́на явно стала прихистком для недоброзичливця зі світів інших. „Нехай собі тут й господарює, одоробло” – подумалось тоді Стефанові.

Ділянка старої садиби так і залишилась пусткою. Ніхто не відважився зробити її своєю. І сволок лежав на тому ж місці – добра дубова порода з часом зробила його темним, подібним до металу. Хоча земля і підходяща була: під груником, захищена від вітрів. Одначе!..

Стефан сумував за старою садибою, за її добротною обжитістю. І цей його смуток триватиме вічно. Ото вже, воістину, немає меж, є лише парадокси.

читати