Завантажити

…Отож, не займайся тим, в що не віриш. Ніколи й не займався. Тут пригадав одну вельми непростацьку історію з практики, в свою будучину науковим працівником у академічному музеї європейських культур, що у центральній частині Леополіса. Власне, стосується однієї з моїх експедицій у Прикарпаття. Навіть – не в село, а у невеличкий висілок, знаний як вкрай самобутній своїми легендами та казковими історіями. Я задався метою та погодив свій науковий план щодо видання, націлюючись на обсяжний збірник, окремою книжкою, дуже цікавого фольклору.

…У селянській господі Іванового Грицька, саме так його чомусь тут називали, було просторо і усе геть-чисто ретельно вимито. Напевне Євдокія, його моторна дружина, – не остання господиня в цьому висілку. Обійстя, охоплене воринням-загорожею, мало б окреслювати доглянуту присадибну територію. І воно з цим впоралося.

…Моя кімнатчина – зовсім невеличка, проте рукотворні килимки, випасувані ліжники, предмети косівської кераміки робили її затишною та привітною. Та й, траплялося, тут я тільки ночував. А удень – мандри хутором. Та й у село час до часу заглядував. До слова, сам присілок місцеві називали Королівським. І струмок, що тут протікав, – також Королівський Потічок. Це спонукало до роздумів, міркувань…

…Одного разу, я почув від селян дивну розповідь про маленького осяйного хлопчика, дитину. Він з’являвся час до часу то тут, то там, допомагаючи людям у скрутні для них миттєвості. Заздалегідь скажу, що тут міг бути висхідний матеріал не так для науковця, як для письменника, яким я і також є. Втім, почуте мною було радше підслухане ніж сприйняте безпосередньо. Отож вирішив погомоніти з Грицьком наодинці. А так, як у мене в нотатнику виявилась ця наша розмова зафіксованою, то й приводжу її повністю.

– Пане Григорію, нещодавно випадково почув бесіду двох попутників про якогось осяйного хлопчину, що з’являється у вашій стороні. Чи знаєте щось про це явлення?..

Він довго розкурював старовинну гуцульську люльку… А я не квапив його. Було так, наче ми обоє чекаємо чогось справжнього…

– Пане Артуре, прошу я вас, сам я тую дитину не видів. Кажуть, багато світла довкола него. Привітно усміхається. Такий якийсь інакший, гейби не звідси. Знає добре ту з’яву Микола Задвірник, малий го від смерти поратував. Михайло Поворозник має нову хату, аби де жити, бо стара згоріла, то, прошу я вас, говоріт з ними. Ті хлопці всьо бачили і всьо знают.

– То ж коли у вас це все почало діятись?

– Здавен. Ще як Семко-канадиєц церкву, у селі, що наш хутір від него походить, збудував, а по тім спалив. Зара нова стоїт, як дзвіночок. Найсвятіша, бо за одну ніч, з усім начинням, поставлена. То так добро зі злом боритсі. І в кожному із нас у серцевині тая битва йде. Хіба не знаєте?.. І хлопец з тих сторін приходит. Так є! Але, – хіба я знаю?..

…За короткий час я вислухав ще чимало історій про діяння сонячного хлопчика. Запропоную стисло ще одну, дуже виразну. Отож, Микола Задвірник з напарником валили букові дерева у лісі поблизу хутора. Робота рухалась, як і належить, бо не вперше цим займаються. Проте, щось пішло не так: дерево несподівано нахилилось у бік лісорубів і миттєво, з тріском, завалилось. Один з них якось відстрибнув убік. А ось Миколі привалило ногу. Попервах, чоловік болю не відчував, будучи в шоковому стані. Але за мить, побачивши кістку, що пробилася окровавлена крізь ногавицю, заревів від болю, як ведмідь. Напарник, зрозумівши, що самому йому не впоратись, побіг до хутора: тут рукою подати. А Микола закричав ще дужче. Боліло, здається, все тіло. Дико! Немилосердно! Але у цю мить сталося щось дивне. Наче клацнув перемикач. Микола побачив як сяйнуло. І хлопчик, білявенький з сачком для ловіння метеликів, стояв коло нього. Біль одразу ж вщух. Хлопчина легко древком сачка одсунув лускатий стовбур. А коли Микола повністю вивільнився з пастки, провів рукою вздовж травмованої ноги. Навіть сліду не залишилось ні на штанині, ні на кінцівці. …А хлопчик почав рухатись вбік калинового гаю: так ніби летів, легко ковзаючи поверхнею. Аж поки і зовсім не зник.

…Згодом чоловіка таки оглянули лікарі-травматологи, інші спеціалісти. Проте якихось травм та пошкоджень не виявили. А його напарник стверджував, що подався у висілок за цигарками, що їх і розкурював з Миколою, слухаючи оповідь про чудесне вигоєння. «А як же дерево? – запитаєте ви?» Воно насправді було врешті повалене, але нікому шкоди не завдало…

У свої дослідницькі тексти я не вносив запропоновані щойно історії. Це, радше, – письменницьке. Тут переважають інтереси літератора-дослідника душ. Це підтвердилось і моєю пригодою у цій неспокійній місцині. Що називається, ні сном, ні духом! Цю пору в природі сприймаю як заосінену-осінь. Коли дерева безсоромно роздягаються, вимінюючи свою тінь. Й уявне подеколи стає справжністю. Прихиляє тебе до себе та нашіптує-нашіптує…

Якось, вихідного дня, я просто прогулювався лісом, придивляючись і прислухаючись. Якщо тут скажете, що мав місце контакт з природою, то – це був саме він. Ось так поволеньки вийшов до галяви доволі обсяжної площі й такої зеленющої, що аж різало очі; кричало. І посеред цього дивного простору, мало не округлої форми, купчилися яскраво-жовті, не характерні для цієї пори року, квіти. Неможливо собі відмовити зблизька оцінити це диво природи. Звісно, я попрошкував до куща, але майже одразу ядуча мохната поверхня розійшлася та я почав провалюватись у масну розріджену жижу, що видавалося не має дна. Дуже швидко, не знаходячи опори, я уже був в бездонній твані по пахви. Уже коли болотяні маси доходили мені до підборіддя, помітив, що посеред цієї похмурої осінньої днини, стало ніби світліше. Я повернув голову та одразу помітив, що до болотяної пастки зближається хлопчина, не більше п’яти років; довкола нього усе сяє, як у яскраву сонячну погоду. Ось він зовсім зблизився, підняв догори праву руку, і якась невідома сила виштовхнула мене з болота та обережно відпустила на килим з шарудливого осіннього листу. Скажу одверто, не одразу й отямився. А коли це сталося помітив лише, що в небі з’явилась сонячно-пурпурова стяга. І на ній виділялась контурна легка фігура сонячного хлопчика – у біло-золотому. І величезні крила простяглися мало не на весь небокрай. Чи був це Ангел!? Не знаю. Але, безумовно, – сутність, що мандрує світами.

…Не знаю (знову ж таки) чи переконав вас, що це все ж, надається більше до літературних інтерпретацій?.. Разом з тим, у моїх письменницьких записниках ще чимало подібного. Напевне, що поділюся. Згодом.

читати