Завантажити

…Називався Ростислав. Однак, усі кликали Ростом. Мабуть, керуючись принципом лаконічних величин. Ми приятелювали вже з часів. Я, нерідко, бував у його творчій робітні. Насправді, мені було цікаво спостерігати живопис, графіку. А, подеколи, він поєднував ці види образотворчого мистецтва в одну експериментальну картину, в якій колір і штрих давали несподівані результати. Майже, здавалося, недосяжні в чистовидних творах. Я в розмові з Ростом не раз говорив художнику, що це все одно, що поєднувати картини Ієроніма Босха з щільною графікою Альбрехта Дюрера. На що він лише усміхався, переконуючи мене, що образотворче мистецтво – це, як і в науці, тут слід провадити постійний пошук, винаходити нове, аби не пригальмовувати розвиток. І що графічний аркуш, із його виразним рисунком, так само може прагнути кольорового вирішення, як і живопис рисункової точності.

– Не все вдається: тут залежить від таланту та особистості митця. Одначе, й інтуїція не повинна кульгати. Богонатхненність у результаті вирішує все, без будь-яких з’ясовувань.

Трохи, подібно, пафосно, але саме так він говорив, і нема на те ради. Не любив зайвини, втім, часто його промовляння звучало піднесено-емоційно.Напевне, саме так він прагнув захопити увагу співбесідника.

А ще Рост займався давніми манускриптами та стародруками, езотерикою. Звідти, бувало, виснував, певні забуті знання та неймовірні концепції буття. Я навіть, за письменницькою звичкою, дещо записував

Я: „Чому живемо саме так?”

– У цьому просторі та часі ми маємо те, що маємо. І це – наша дорога. І основне завдання. А мета нам невідома! Несімо дух. Колись пізнаєм більше…

Я: „Парадокси – доокруж нас…”

– Скажімо, темна енергія становить 70% нашого простору. Вона дуже впливає і навіть викликає зміни у нашому часі і просторі: щось послаблює, а дещо підсилює. Вона розриває навіть, так звані, чорні діри.

Я: „Що воно зникоме-незникоме?”

– Ніхто з нас не знає причини виникнення. „Виникнення” – особлива категорія. Ми її формулюємо, радше, для свого заспокоєння. А пізнати таки – зась. Я б сказав, що воно за межами нашого пізнання, якщо брати по-справжньому…

Я: „А що переміщення у часі?!. Правдоподібно, що – вигадки футуристів”.

– Стрибки у часі – це дуже загально. Світ, а чи всесвіт, – крихітна скрипка, що грає тільки для тебе. Отож ця музика до когось прийде, а до інших – ні. „А до кого?” – це поза нами.

Я: „Цих сновидінь багато. Більшість – нез’ясовні”.

– Так, реальність впливає на сни. Однак, що тут особливо цікаво, сновидіння впливають на реальність. В окремих випадках, вони можуть навіть підмінити, так звану, реальність. До чого я проваджу:, сни – також реальність, але інша. І там кожен із нас перебуває певну суму часів. Ми проникаємо не волею випадку, а лише в те, що відведено нам – конкретно. Отож кожен – у своїх снах-світах. Нещезно.

Приводжу тут лише мізерію деяких міркувань Роста, не дібрані та не впорядковані. Найчастіше, відірвані від основної розмови. Аби додати дрібку солі до цієї розповіді, в цілому. Можливо, колись і впорядкую ці свої давні записи й більш рельєфно спробую змалювати цю особистість непересічну.

Якось ми з Ростом допізна засиділись у його майстерні, грали в шахи. Поєдинок тривав із перемінним успіхом. Отож рахунок за партіями був рівний. Якраз склалася така ситуація, коли кожний із нас хотів вирвати перемогу в партії за будь-що. Насправді принципово вигадуючи нові комбінації… І ось, уявіть собі, мій суперник раптом встає, окидає дошку поглядом і каже: „Ну, що тут явна нічия. Напевне, і ти згоден”. Я, не чекаючи такого розвороту подій та ще маючи якісь сподівання на свою перемогу, щось пробурмотів у відповідь. „Знаєш, – продовжував мій приятель, – давно вже хотів показати тобі одну річ, хоч і річчю, власне, її не назвеш. Отож те, що для тебе „зненацька”, для мене виношений задум. Нам слід вийти з робітні, тут – поряд. Парасольку можеш не брати. Там сухо… і надійно”. Друга часина ночі, таки наші шахи затягнулися, робила події ще більш інтригуючими. Тим паче, беручи до уваги езотеричні зацікавлення Роста.

…На вулиці дощило. Дрібненька холодна мжичка так і прагнула проникнути за комірець моєї вовняної куртки. Поки я обмірковував мету цього виходу в негоду, опинились у скверику, поруч із будинком, що в ньому в півпідвалі знаходилась робітня Роста. І тут насправді ніякого дощику не було. І небо, наче в якійсь гігантській трубі, лише над сквериком, було чисте та зоряне і бездощів’я. Легко дихалось і відчуття ейфорійного піднесення та легкості заволоділо мною остаточно. Дивно, але я нічого не розпитував у мого приятеля та не з’ясовував докладностей. Спостерігав, як Ростислав вовтузиться біля гірки, з якої діти спускаються вниз у гомінні та веселощах. Він пристосував якихось два блоки обабіч жолобоспуску, і вони одразу ж прилипли наче намагнічені. Протер якоюсь рідиною поверхню, а далі щедро вилив залишки рідини просто на полотно гірки. Вона поволі скочувалась вниз, застигала та бралася рівним яскраво-зеленим світінням, без спалахів і лакун. Я, звісно, запитав до чого це все, однак, він не відповів. Тож вирішив не рухати його аж допоки сам захоче щось сказати. Уже за мить Рост дістався верхнього майданчика цієї дитячої гірки. Так, наче чогось чекав. І насправді дочекався. Над вкритою металом поверхнею ковзанки зненацька з’явився аркоподібний тунель, охоплений сильними вогняними вібраціями, Рост, ніби мишка, шугнув туди й на виході з тунелю не з’явився. Коли я заглянув у штольню, власне це був лише оцупок штолеподібної труби, там нікого не виявилось. Я, не без нервового збурення, обійшов майданчик. Нікого! Та присів на лавиці поруч із ковзанкою-гіркою. Намацав у боковій кишені куртки свій іменний портсигар, витягнув цигарку і тут же запалив. Кілька разів затягнувся. Вогник заблимав наче якийсь сигнал. Не докурив до кінця, як вогнисто заблимала труба-штольня і звідти наче випірнула людська постать. Я зблизився та побачив когось такого, хто хіба що віддалено нагадував мого приятеля… Переді мною стояв мало не столітній дід із сивизною, що вкривала його довге волосся, густу недоглянуту бороду. Згорблений, на тремтливих ногах, наче аж подався у зрості. Заговори́в: „Я знаю, це для тебе шокуюче, одначе – це я, Ростислав; принаймні таким я колись буду… …Ось таким, як зараз. Зачекаєш мене. Я знову у дивну подорож”. Попрямував на своїх напівзігнутих до рури, вона засвітилася… І знову зник у безвісті. Я витягнув із портсигара ще одну цигарку і продовжував курити, глибоко затягуючись: „Оце називається чкурнути! І куди?.. І навіщо?.. Не збагну. На кепкування не схоже”. А дощ навіть за межами цієї оази вщух. Запанувала мертва тиша…

…Раптом – блискавка. І така тріскотня: хоч вуха затуляй. На цей раз, біля верхнього отвору штреки стояв Рост, з його спортивною фігурою і зростом під 190 сантиметрів і віком не більше 50. Якось вибачливо запитав: „Ну як!”

– Та що тут скажеш. Я знаю, що займаєшся якимось експериментами. Але ж, машина часу?!.

– Це не машина часу. Тут зовсім інші принципи та технології. Людство до них ще дістанеться. …А я ось… експериментую. Дещо кострубато виходить. Ну, нічого, далі буде краще…

– Ти не уявляєш, на яку небезпеку наражаєшся, працюючи отак на самоті! Зрештою, – це твої справи. Напевне, тут ти більш обізнаний.

На цей раз розмова була короткою. Я розумів, що Росту просто був потрібен свідок, який бачив би результати його експериментів. Ну, що ж – зафіксовано. Я бачив. Повірив, що це не вплив галюцегенних препаратів. Не запанікував.

Якийсь час ми з Ростом не перетелефонувались. Кожен, напевне, чаклував над своїм. Я працював над романом із виразно історичною канвою. А він, певен, займався своїм графічним малярством та метафізичними таємними знаннями… „Звісно, – міркував я, – якщо своєю демонстрацією з „машиною”; цей добродій сказав „а”, то він, рано чи пізно, скаже і „б”. Тож, вочевидь, чекають на мене добряче хвилюючі миттєвості.

…За місяць часу я повернувся до Левого-Міста з ваговито напрацьованою текою, що дібрав її, мандруючи містами та селами Галичини. Зателефонував Ростові, але він не одізвався. Не відкладаючи, почимчикував у його робітню. Довго тиснув кнопку дверного дзвінка. По той бік панувала неторкана тиша. Я видзвонював ще та ще. Нічого. Аж тут з’явилася технічка будинку пані Зеня. Мабуть, помітила мої старання біля дверей.

– Прошу пана, Ростислав, здається, продав свою робітню якомусь дуже старому професорові. А той не довго тут перебував: помер бідолашний. Щойно тиждень, як поховали. Де шукати пана Ростислава, не знаю. Не приходить сюди. Не виділа його з часів.

Я одразу збагнув те, чого не могла знати ця жінка. Зрозуміло, що тим професором і був Рост, що вочевидь на одному зі своїх сеансів не зміг змусити „машину” повернути йому нинішні літа. Так, я бачив цього столітнього старця на дитячому, чи ба, стартовому, майданчику часо-просторових перевтілень. Технічці я, зрозуміло, нічого навіть подібного не розповів. Лише подякував і подався геть…

Згодом я розшукав, через друзів та їхнього знайомого цвинтарного директора Центрального кладовища, могилу Роста. На ній стояв великий необроблений гранітний камінь і давніми українськими шрифтами, під хрестом, викарбовано усього два слова: Рост. Мандрівець.

читати