Електронна бібліотека/Проза

Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
зафарбуємо годинник будем жити так як хочем...Тарас Федюк
Золотий саксофонВіктор Палинський
місяць зливає віск...Галина Крук
Шмарката баба (новела)Іван Андрусяк
Літо скрапує з ягід липня...Василь Кузан
Моцарт, господар, іншіБогдан Смоляк
Усміхнися – нас знимкує далека літня гроза...Галина Крук
Хочеш дочекаємося закінчення літа...Оксана Розумна
Радість — це те, що дається з боєм...Сергій Жадан
Вагітна жінка, схожа на книгу з продовженням...Сергій Жадан
Це вона… (новела)Віктор Палинський
Перекажеш іншим своїми словами...Сергій Жадан
не кажи що Бога немає що його ніколи не існувало...Богдана Матіяш
Візії та рефлексії (новелета)Віктор Палинський
БрехтСергій Жадан
Ефект колібрі (новела)Віктор Палинський
СакартвелоВіктор Вербич
Таємниці незрячих миттєвостейВіктор Палинський
Кримський цугцвангЄвген Баль
Завантажити

„Письменницькі писання – це, як метафізичні стріли, – подумалось мені, – використовувати їх слід ощадливо. Не квапитись. Але й не зволікати. Бо вже не контролюватимеш політ. І не доможешся свого…”

Сьогодні ввечері була гроза. Це – добре. Проте, – невизначено: наче щось дуже важливе пропливло повз тебе, а участь твоя в цьому всьому була „так собі”. Мені хотілося круто вилаятись. І рвучко вихопитись з-під пресу незникаючого невдоволення… Необачно знічев’я приймати грозу: як союзника, що йому в глибинах душі не довіряєш у цілому.

М’язи наливалися силою: невигаданою, нібито сталевою, а пластично-пружною; правдивою. Стан приємної всемогутності. Кураж. Він чимало важить для чоловіків. Хтось сказав би, що надихає. А для мене, радше, розпанахує невидимий отвір у позагроззі. Розпочинається нова, досі незвідана, дорога. Гроза. Дорога. Сила. І, що особливо приємно, все це не конче вициганювати в пересічного жмикрута. Лишень приймати.

…Нічогенький собі вечір. „І вечеря на столі…” Лише не треба мелодраматичних прибамбасів. Разом з тим, вільні настрої, як і вільні енергії, можуть явити цілком несподівані результати.

Отож: була гроза. І вона достеменно оновила цей світ. І мене в ньому. Головне в житті дається людям безкоштовно, але вони, чомусь, уперто не помічають цього…

 

Рідніють у тиші спогадування, що до цього були наче чужою історією, моїм досвідом.

 

Одну з околиць нашого містечка називали „Лісок”. Саме її, наче справжню оазу, було залишено забудовниками для спільної тихої радості міщан. Принаймні, так видавалося. Власне, не був це парк з його вихилясами або геометрично правильним плануванням. А щось таке, що має живу і нев’янучу душу. Могутні лапаті сосни незворушними споглядальниками оточували місцину. А міцна жорстка трава, незмінно зелена, разом з клинами моху, надійно виокремлювали окреслений терен. Довкола „Ліска” затишно принишкли кілька забудов. Так, це були старі цегляні австрійські вілли початку ХХ сторіччя під декоративно червоною черепицею.

Нечисленні мешканці містечка прагнули, бодай раз на день, продефілювати через ліскову зону. Адже, саме тут відчувалась якась приємно-спокійна закоріненість у рідну землю. А небо, що майже лежало на верхівках сосен, захищало від неприкаяності світу, навіювало виразне усвідомлення прожитого, як такого, що належить винятково тобі…

(Якось спогадуючи, я записав у своєму давньому нотатнику про це, як про світ нерозщепленої свідомості. Мабуть, саме так воно й було).

Одне слово, „Лісок” мав те, чого не існувало поза ним…

„Вілла під соснами”, що, зрештою, так і називалася, про що свідчив напис на мансардних антресолях цієї будівлі. До слова, зроблений готичними шрифтами. Споруда була доволі занедбаною, хоч і трималася міцно. Якось журливо темніли прямокутники давно немальованих і немитих варшавських вікон. І чагарників: терену, кущів запахущого бузку, геть здичавілої малини вздовж заіржавілої сітки-огорожі, що її так давненько не торкалася рука господаря. Насупротив цьому, примітною була кераміка найвигадливіших форм: глечики, свічники, анімалістики з музейною ретельністю експонувалися в просторих вікнах вілли. З вулиці: велика брама, кованої ручної роботи, помітно похилилась, мабуть, частково вислизнувши із навісних петель. Доріжка до веранди, викладена кам’яними плитами, густо поросла споришем. Втім, існувала ще одна потаємна брамка з боку спортивного майданчика підсоснів’я. Схована серед густих заростів бузку, майже не проглядалася стороннім оком. Саме нею і послуговувався теперішній власник обійстя, який викупив її, у свій час, у пристарілої польки пані Зосі. Уже не пригадую, хто перший серед підлітків назвав його „професором”, однак прізвисько виявилося напрочуд чіпким. Згодом навіть дорослі, поміж собою, називали його саме так. Міцний стариган, з акуратно підстриженою бородою, завжди тримався поважно та впевнено. Послуговувався гарненьким різьбленим ціпком із червоного дерева. Дорогий бавовняний костюм кольору кави з молоком колоніального стилю зовсім не зле сидів на ньому. А трикотажний яскравий галстук, викладена у нагрудній кишеньці хустинка і фетровий капелюх надавали йому майже екстравагантного вигляду. І це не дошкуляло нікому, хоча й видавалось дещо зухвалим…

Із часом, понапривозив у цей дім своїм стареньким „Опелем” явно трофейного вигляду (подейкували, що „професор”, з антикварним авто, навіть у фільмах знімався) величенькі клунки якогось екзотичного різнотрав’я, настоянок…

У віллі пан Артур, а саме це ім’я мав „професор”, замешкав самотньо. Хоча й оселився, скажу умовно, бо мав помешкання у Львові та сюди приїжджав уряди-годи. Затримувався на день-два. Місцеві мали старого за знахаря або чаклуна. Хоча ніхто нічого достеменно й не знав.

…Щороку, на початку літа у цю негамірну садибу приїздила струнка руда дівчинка. Приблизно, на тоді, моя ровесниця: 12-13 років. Її круглі окуляри-хамелеони в золоченій оправі грайливо розкидали зайчики доокіл. А яскрава червона сукня й такого ж кольору лаковані мештики, охайна коротка зачіска „при голові”, робили її зовсім не схожою на дівчаток місцевих. Та й ім’я Ореста, що навдивовижу пасувало їй (хоч до сих пір не втямлю чому?), було чи не єдиним у нашій місцевості.

Вона, за правило, рідко полишала дідову садибу, хіба що вибігала у крамницю за продуктами. У сонячну погоду сиділа в плетеному кріслі, в альтанці, обвитій плющем, і щось малювала акварельними фарбами.

…Якось, ми з незмінним друзякою Тарасом Ручкою, який мешкав неподалік садиби, що про неї проваджу мову, видерлися на горище його хати та звідти намагалися поцілити з рогачки вишневими кісточками в її мальовидло. І лише почали „пристрілюватись”, як дівчина, помітивши наші „стрілецькі вправляння”, зібрала свої аркуші та не надто кваплячись подалася на веранду. У цей день ми її більше не бачили.

Не раз, уздрівши дівчину без діда на вулиці, я кружляв доокола неї на своєму новенькому півспортивному велосипеді. Та Ореста делікатно ігнорувала мої залицяння, прискорюючи й без того бистру ходу… По тім сухо клацав замок на „таємній” брамці, незнайомка в червоному зникала в ледь підсинених тінях від масивних потрісканих мурів будівлі… А я повертався в товариство таких же, як і сам, одчайдухів-ровесників, аби розповісти чергову вигадану історію неймовірно вдалих залицянь.

…Гандбольний майданчик у „Ліску” використовувся нами, як поле для мініфутболу. Це називалося „грати на малі ворота з воротарем”. Бо на сусідньому баскетбольному гралося „ на малі ворота без воротаря”, між стояками щитів. Нерідко м’яч потрапляв через огорожу та кущі аж у сад „професора”. А там два псиська „далматинської” породи чатували пильно. А тому шкіряного дістати було непросто. Зазвичай, йшлося до „потаємної” брамки та гукалося пана Артура, аж допоки той не виглядав у прочинене вікно…

…Надійшла і моя черга діставати м’яча. Хтось навіть заохочував перемахнути через сітку. Бо, мовляв, псів щось сьогодні не видно. Та я не пристав на хвацьку пропозицію. На цей раз довелося досить довго гукати, аби привернути до себе увагу. Мабуть, старого таки не було в обійсті. Натомість з’явилася Ореста. Вона одразу збагнула причину мого тупцювання біля брамки.

– Та ось… м’яч... Одне слово, у вашому садку. …Десь між кущами.

– Зараз, розшукаю… Я миттю! Постривай!

По певному часі, дівчинка з’явилася без м’яча.

– Обнишпорила, здається, все. Ніде немає твого шкіряного. …Постривай, заберу собак…

Невдовзі вхід у садибу був вільний. М’яч знайшовся посеред куща порічки. Застряг у ньому. Я ретельно справдив чи, бува, не пробитий колючками. Переконавшись, що все гаразд, вдячно посміхнувся. На прощання дівчинка зовсім по-дорослому подала мені руку: вузька засмагла долоня була приємно теплою.

Можливо, це сталося волею випадку, а, радше, ні: наступного дня ми знову зустрілися в „Ліску”. Довго возилися на моєму велосипеді, по черзі, накручуючи кола по периметру галявини.

…Розмовляли про літні канікули, спортивну гімнастику, що до неї, як з’ясувалось, обоє були причетні. Перебирали можливості навчання у нашій школі. З тих пір я єдиний, хто товаришував із цією, дещо дивною, юнкою.

Промайнув певний час, і я почав навідуватися до „Вілли під соснами”. Старий поволі призвичаївся до мене. Навіть частував то „смарагдовим” варенням, то медом з волоськими горіхами, то березовим соком.

Оселя „професора” таки добряче різнилася від інших в околиці. Веранда, засклена шматками кольорового скла, справляла враження чаклунської вітражної шкатулки.

Уздовж натягнутих попід стелею шнурів сушилися пучки запахущого зілля. Ось такий варіант кухні.

На зчорнілих селянських мисниках – старовинний мідний та керамічний посуд; падала в око велика кількість різноманітних ступок із товкачами…

Густий запах зела та настоїв дурманив і додавав до баченого живої хвилюючої екзотики.

Далі провадили затемнені сіни. Тут поскрипували широкі мостини підлоги. І кілька дубових креденсів, утиснутих вздовж стіни, були настатковані давніми керамічними та порцеляновими виробами.

У кімнаті, радше, кабінеті, „професора”, що до нього двері завше були відчинені, у книжкових шафах і на полицях, принишкли манускрипти та стародруки. І всюди розставлені свічки-світильники зі справжнім восковим наповненням.

Під вікнами широченна лава, вмонтована у зруб хати, прикрита грубою селянською веретою.

Крісло-гойдалка: ледь помітне поколисування справляло враження, що на ньому хтось сидить, невидимий.

На потемнілих од часу малярських полотнах у важких бронзових рамах за такого освітлення неможливо було щось розгледіти.

І – стоси зжовклих рукописів на широких немальованих підвіконнях, та новітніх, мабуть „професорових”, текстів.

Дивною мені видавалася й колекція годинників, що зачаїлися на стінах кабінету. Усі вони розгонисто йшли. Проте, циферблати фіксували різний час. Цікаво…

Одного разу, щойно я з’явився у „Віллі під соснами”, Ореста взяла мене за руку, по-змовницьки підморгнула та ледь помітним рухом показала на шафу з горіхового дерева, що малопомітно притулилася в закутку коридора. Я одразу, приймаючи своєрідну гру, рушив у той куток, бо змалечку не любив, коли мене, мов телепня, водили за руку. Ореста, очевидно, на якусь мить завагалася. Втім, у наступну мить рішуче підійшла до шафи, відчинила дверцята… І я побачив щось на зразок тьмяної кабіни ліфта. Червонувате освітлення здавалося аж густим і зовсім непомітним було його джерело. Без зайвих вмовлянь ступив до кабінки, очікуючи на продовження гри. Дівчинка м’яко торкнулася малопомітної клавіші, розташованої на рівні опущеної руки. Помітив, що обличчя моєї супутниці ще серйозніше, ніж це бувало. Вхід до ліфта наче самовільно розтанув. І ми, з наростаюочою швидкістю, почали кудись провалюватись. По тім, – зупинка навдивовижу несподівана, але м’яка. „Виходити не будемо, – глухим голосом попередила Ореста. – Можемо лише спостерігати звідси. А ні.., то відразу повертаємося”. Червона клавіша одчинила двері. Перед нами був простір, що у ньому майже органічно зависла напруга агресії. Чомусь, я насамперед побачив крайнебо. Тобто, нависло-зловісну червоно-чорну заграву густого світла… І атмосферу повного знемовлення. Зненацька простір, повсюдно порепаний прижухлими каналами та застережений довгими насипними пагорбами із невідомої коричнево-лискучої породи, затрусило. Саме зараз десь у глибинах надр, неквапливо, але потужно, почав нуртувати наростаючий гул. Неподалік загримів із брунатної скелі вогняний водоспад, зникаючи потроху в одному з каналів неподалік.

Серед усього сновигали якісь потвори. Одна з них, схожа на бика з розчерепленою головою, висолопленим язиком і клубком закривавлених непокритих шкірою м’язів, замість тулуба, сіпнулася у наш бік, вправно послуговуючись двома культями замість ніг. Я рефлексійно відсахнувся та закрився руками… Монстр ось-ось мав би сягнути нашого сховку. „Вони сюди проникнути не можуть, – знітившись мовила Ореста, – хоч і добре бачать нас”. І насправді потвора перед самим „ліфтом”, вдарилась у невидиму перепону, шкереберть полетіла назад.

…Якісь незугарні сіамські близнята силувались досягнути до горлянок одне одного, аби вчепитися іклами в шию та самознищитися. Злостивцям ніяк не вдавалося. Тож тривання цьому: безконеччя!

Моторошно кричав на одному з пагорбів двоголовий хижий птах, роздовбуючи череп ще живої людини, закопаної по самі вуха у жевріючий попіл. Видовбував мізки і залюбки ласував ними…

Летючі мавпи безперестанно переслідували одна одну. А наздогнавши, люто вгризалися та пили кров.

Ґрунт кольору теракоти місцями відусіль покривала червá, яка ненаситно пожирала все на своєму шляху, аби згодом перебратися далі.

Доокіл стугоніло, волало, вило. Бігло, переслідувало, наздоганяло. З’являлося. Конало. Пропадало. І нікому – ніякого порятунку. Мені, як не дивно, за всієї напруги, не було особливо жахко, напевно тому, що сприймав дійство, як голлівудський фільм жахів. Дівча, гадалось, натисне ще якусь штуковину й все вмить закінчиться. Проте, нічого подібного не ставалося. Навпаки: посеред сірчаного озера з’явилася велетенська гідра, тіло якої складалося лише з монстроподібної голови з вибалушеними очима. „Оцей таки потрафить проникнути в нашу схованку та, навіть, нагору!..” – По-справжньому злякалася Ореста. Чудовисько плазувало явно в наш бік. Дівчинка намагалася ще щось сказати, одначе, раптовий спазм перехопив їй горло. Втім, лише самими очима показала на червоний квадратик. Я миттєво второпав, щó слід зробити. Але також заціпенів. Мерзенний „пуголовок” уже загрозливо навис над входом до кабіни, розмахуючи своїми вусами-щупальцями достоту мало не над нашими головами. Саме в цю мить, ліфт сіпнувся, двері безшумно матеріалізувались й ми рушили догори. Закляклість тіл минала…

Коли двері відчинилися, перше, що ми побачили, – дуже бліде обличчя „професора”, рука якого продовжувала тиснути на якусь темну кнопку на стіні поруч з шахтою ліфта. Ореста кинулася до діда, обняла його та принишкла на грудях. А я потроху виходив зі стану, що називається „сам не свій”. Аби позбутися надокучливого обов’язку давати якісь пояснення старому та вислуховувати його докори, поквапливо вислизнув із оселі; …тим паче, що ключ від брамки, на цей раз, як не дивно, стирчав у замку.

У „Ліску” шуміла рясна злива. Я підкотив штани, взяв у руки свої сандалі та непоспіхом побрів теплими каламутними калюжами. Великі бульбашки в них видавалися виряченими та відчайдушними очима примар підземелля. Бомбардовані дощовими краплями, вони існували якусь мить, як, зрештою, і самі химери, задемонстровані Орестою. Запахущий дух сосни й розпарені спекою та дощем вічні трави, цілюще подіяли на мою збентежену уяву, надійно захищаючи мене від запаморочливо агресивних світів. Тут у „Ліску” я вештався аж допоки не закінчилась негода.

 

Минуло декілька тижнів, упродовж яких я частенько кружляв довкола загадкової вілли на своєму півспортивному велосипеді. Пси не в’їдалися, як звично, на випадкових перехожих. Бігали садибою, сторожко поглядаючи на незворушну глибочінь віконних шиб. Нікого!

 

Уже ближче до осені випадково уздрів антикварне авто „професора”, що мчало, з незвичною для цього обережного водія, швидкістю. На задньому сидінні, за ледь заслоненою шторкою, на якусь мить промайнуло знайоме дівоче обличчя. Отоді вперше й з’явилося відчуття, що я більше не побачу Оресту. І це, на диво, заспокоїло мене. Бо, напевне, не втікачкою її сприйняв, а мандрівницею світами разом із нерозпізнаним мною дідом-мольфаром. Мабуть, що так.

 

Надія лише ледь жевріла, поволі переходячи в юначі незабутності. І коли вже сосни стояли величезними білими примарами, приспівували у присмерку хурделиці, я, блукаючи „Ліском”, ще мимоволі приглядався до вікон „вілли…”. Та навіть на мить не зморгнув вогник у їхніх засклених поглядах.

 

…Через декілька років для мене розпочався відлік нового часу: навчання в університеті. Я все рідше навідувався у наше патріархальне містечко. Але й цього вистачало, аби дізнатися, що „професор” зовсім відцурався свого маєтку та залишив його пусткою напризволяще.

…А Ореста? Вона володіла рідкісною утаємниченою красою-талантом дівчинки-жінки. Це чарівливо витало над її моторошними секретами та дідовими заклятими світами. Тому мене так вабило до неї. Однак, це я збагнув лише з часом. І ще, втямив, що для справжніх почуттів у цьому світі є лише миттєвості…

 

Гроза і післягроззя. Даровано мені оце уповільнене проживання юначих спогадів і більш дорослих візій. Розчахнуті можливості та невтілені досі співпереживання… І зустріч із дівчам, в існуванні якого я вже почав сумніватись…

Повештатись „Ліском” вже нині, розставляючи акценти, що їх не вистачало тоді, – знаки мовчання і мітки своєї відсутності. Відчути силу здатності опиратися темряві. …Вималювати себе. Побувати в одночассі усіх цих подій, умовно вибудованих лише в одній площині.

Певен, що все відбулось й склалось (до того, нині, коли написано-зафіксовано)… Бо нічого в тому нема обов’язкового, що може видатися дещо дивним у наші немилосердні часи…

…Насправді, незвідане неспівмірно ширше, ніж наші знання-незнання. Напевне, безмежно ширше?..



Партнери