Завантажити

…Розпочну з того, що самохіть згадалося. Тим паче, що метнутися туди – завиграшки, бо у свій час зробив певні нотатки, що їх сьогодні і маю при собі. Дочекалися.

Отож, цю галявину, насправді можна назвати галявою, бо аби її пересікти по прямій у найширших місцях, слід здолати близько ста метрів. Вона майже ідеально кругла, вкрита травою, що виглядає так, ніби її хтось поливав і стриг: зелена шовковиста трава сягає коліна. Рівномірно вкриває галявину, так наче приховує те, що не потребує стороннього ока. І, що цікаво, ця поросль завжди є такою, наче її щойно вимили. Довкола, майже по периметру – густі зарості ожини та папороті. У цьому лісі, що його називають Басівським, іншої подібної й близько не було. Цей велет має великі дібровні оази. Але подекуди – й ділянки шпилькових насаджень. Що робить древобурхливу місцину ще більш загадковою. Отож, хоч час – і дорожчий за гроші, для того хто сюди потрапляв, він робив виняток. Квапитись не хотілося, а лише – мандрувати лісом, насолоджуватись відсутністю суєти та безконечної низки потреб і завдань… Це особливий ліс, я б навіть сказав, живий, харизматичний. У глибині його можна безперервно линути та не зупинятись…

Місцевий люд чомусь обходив цю галявину. Навіть ожина, що зароджувала щороку дуже рясно та аж до декоративності привабливо, не привертала. Не хотілося сюди йти та й все. На галяву.

Одного разу, я з місцевим фермером зумисне покружляв літачком над цим дивом природи. Виявилось: галява ідеально правильна: у формі круга. А кущаво-колючий захист доокруж, по периметру, наче захищав цю невигадану-вигадку. Не сприйміть це за витівки легковажного споглядальника. Мої письменницькі інтереси завше заманювали мене містичним супроводом, винятковими подіями, явищами. Тож моя зацікавленість – відверто професійна, завше дозволяла проникати туди, де іншим – зась, хоч, траплялося, й ризики були очевидні. Але ж, хто не ризикує, той…

…Дещо про моє перебування у цьому присілку. Тут мав маєток мій дядько. Який згодом емігрував до Америки зі всією сім’єю. За його статками та житловим будинком, старої, ще австрійської, забудови, я роками наглядав. А згодом дядько Оскар уклав заповіт на мене. Тож я продовжував наїздити сюди вряди-годи, маючи добрих сусідів, що нателефонували мені, коли я певний час не з’являвся у висілку.

На цей раз я, здавалося, чкурнув від безконечних щоденних проблем, що роз’їдали душу, не давали застановитися, осмислити тексти нового роману, прискіпливо працювати з його драматургією, в’язкою та натужною. Отож, у своєму заміському обійсті я затримався надовше.

Одного разу, коли ми з фермером Зеноном, про якого вже згадував, пили каву на терасі його фазенди, він розігрітий чи то сентиментами на фоні сонця, що виразно, як більярдна куля, котилося на захід, чи то добротним коньяком коротко розповів мені ось цю історію.

Неподалік його маєтків є невелика хатинка-пустка. Колись вона належала, такому собі, Кирилові. Літній чоловік, про таких кажуть, що вони живуть вже не майбутнім, а минулим, усамітнився тут здавна. Іноді до нього приїздили якісь люди. Кажуть, і донька з онуками в нього бувала. Але щоразу він наполягав на своїй самотині. І вона приймала його спосіб життя. У селах довкруж говорили про старого, як про чаклуна та провидця… Але він стверджував, що може лише ви́кликати в людині її силу. Що десь забута, приглушена. І оце „друге я” допоможе здолати всі труднощі. Зрештою, Бог дає людині лише ті перешкоди, що їх вона спроможна збороти! Тож таки допомагав здолати нехіть, повірити в себе…

Зенон, надовше примовк, допиваючи свій вірменський коньяк… Згодом, не кваплячись, продовжив свою розповідь.

Він, виявляється, також побував у Кирила. Причина була настільки особистісна, що про неї навіть згадувати відмовився. Натомість розповів про Кирилову галяву посеред лісу. Виявляється, її можна активізувати. Якщо в місячну ніч, коли світило – вповні, лягти в центрі галявини, розкинувши руки і ноги, як чоловік у відомому рисунку Леонардо да Вінчі „Людина в колі”, голову спрямувавши на південь, а ноги на північ; праворуч – схід, ліворуч – захід, і дивлячись на місяць, промедитувати сім хвилин, то потрапиш у іншу реальність. Звідти можна повернутися лише не виходячи за межі окресленого кола галяви, дотримуючись тих же умовностей, що й попередньо.

Мій приятель сам ніколи не пробував провести цей обряд. Та й не дуже вірив у ці переміщення-перевтілення. Тому й не кортіло. Ось так. Де він сьогодні той Кирило?.. Звісно, повернувшись додому, я ретельно записав розповідь. І вона якийсь час відлежувалась, як то кажуть, у пасиві. Одначе…

Якось, поворушивши деякі понятійні категорії в художній творчості славнозвісного Карлоса Кастанеди щодо переміщення у просторі та часі, вирішив таки спробувати попрактикувати із загадково-притягальною галявою, ще не усвідомивши, вповні, небезпеку подібних експериментів. Напевне, щось нез’ясовне та могутнє мало тут вирішальне значення. Хоч були й вагання, спричинені звичними раціональними розмислами. Таки перемогло моє письменницьке „що далі?” Що без нього немає просування не лише в романіста, але й у поета…

Дочекався найближчої місячної ночі. Без проблем дістався галяви. І приліг у центрі великого круга, виявивши саме у цьому місці безтрав’я, наче витолочене кимось тут. Без особливого поспіху послідовно зробив усе так, як розповів Зенон. Медитувати тут якось особливо легко і, я б сказав, приємно. Розплющивши очі, враз побачив, що лежу у якомусь гігантському циліндрі, що тягнеться безконечно вгору, аж до самого звуження, до точки; десь там високо, а може глибоко, в понадпросторі, зовсім не відчуваю свого тіла, хоча мислення – чисте та бистре прагне туди, куди стримить темна циліндрична маса… Зненацька, все припинилося. Циліндр став повсюдно прозорим. Де у цей час було моє тіло?.. Не відаю! Його я зовсім не відчував; просто був собі, прагнучи пізнати більше. Усе – насичено, виразно, доступно. Галява окреслила свої межі мерехтливими світлячками, мабуть, попереджуючи про непересікання їх.

…Довкруж побачив якесь футуристичне місто. У сріблястих і білих кольорах і тональностях. Хмародери, настільки високі, що ховалися в сріблястих хмарах, стояли ніби утверджували якісь модерні ідеї архітектора. Дзеркальні поверхні будівель робили їх ще більш вражаючими. Люди, що пересувалися вулицями – високі на зріст, припускаю до двох і більше метрів, з поголеними черепами та великими очима, що віддавали металіком. Рухались спрямовано, але без поспіху. Дехто сидів на лавках, що самовільно прибирали під кожного форму тіла. Зрозумів, що вони мене не бачать. Сновигали літальні апарати: ті, що внизу – буквально за пів метра до поверхні дороги. Зупиняли їх, бажаючі їхати, якимось невеличкими пультами. Але були й висотні транспортні засоби. Вони стрімко відривалися від поверхні доріг і зникали у піднебессі.

Чомусь не помітив особливих статевих розрізняючих ознак між цими істотами, з незворушними обличчями та затиснутими в сріблясті комбінезони тілами. Погляди їхні були холодними, без почуттів. До слова, помітив, що комбівдяганка таки різнилася: часто кольором і фасоном; на лівому боці грудей у всіх були нашивки з якимось написом. Шрифти нагадували щось середнє між латинкою та ієрогліфами.

…Раптом дуже захотілося додому: відчути своє тіло, горланити якусь пісню, відчути діброву в лісі, випити горнятко кави… Я одразу почав медитувати. Простір циліндра затягнувся темною пеленою. І щось відбувалося: я потроху приходив до тями. Поверталося відчуття тілесності. Руки. Ноги. Голова. Розмисли… Це наче ставало на круги своя.

Той, хто хоче знайти тут якісь особливі з’ясовування, раціонально-логічні розкладки, не побачить їх. Просто письменницькі відчуття. І переконаність, що кінець однієї подорожі лише свідчить про початок наступної. Адже письменницьке перо – своєрідна метафізична стріла. Тут комп’ютерні писання просто відпочивають.

…А той, хто хоче знати більше в цій історії, може законтактувати зі мною. У Леополісі я такий – один.

…Галява. Вона й зараз залишається в нашому просторовому вимірі.

читати