Завантажити

…Щось з’явилося тихим спокійним світлом і окремішніми променями, плавко влітаючи у привідчинені зовнішні двері кімнати. Невагомо примостилося на краєчок ліжка, біля моїх ніг. Звісно, що я був заскочений, хоча й не бачив нічого загрозливого: невеликий, рівносторонній об’ємісний трикутник зі спряженими кутами. У верхньому з них – достатньо виразні, глибоко посаджені, очі цільно дивились на мене. На місці носа та рота, наче розмиті, вибілені плями. Вони тільки злегка окреслювали ці органи, доскіпливо не хапаючись за трикутно-спряжену площину. Ніякої ваги чи найменшої вібрації. Лише згусток нез’ясовної енергії. Я спробував зіштовхнути з’яву. Нога просто пройшла крізь цю невідому неплоть, не чуючи найменшої перешкоди. Я навіть вигукнув спересердя: „Овва!” Та нічого не змінилося. Примара, рівно висвічуючи частину кімнати, незворушно сиділа біля моїх ніг. Одначе, у цю мить мій приятель на сусідньому ліжку негучно запитав: „Щось не так?” – „Дивá, – промовив я, – Ось якесь марево підсіло на мою лежанку. Небачено?!.”

– Та нікого ж не видко.

– Насправді?.. І я зараз нікого не бачу. …Але ж було. Було!

Ми з Владом, студенти Львівського Франкового університету – на фольклорній практиці, у місцях, пов’язаних з Гоголем, на сході України. Вибігли на подвір’я школи, саме в ній базувалися, на період літніх канікул у школярів… Обнишпорили все, навіть у кущі смородини позаглядали. Марева й слід розтанув. Дивовижа! А Влад своє резюмував: „Та ти таки задрімав. …І наснилося! Не інакше”. Проте, я добре знав, що ніякого дрімання не було. Випивши подвійну каву, я лише приліг, аби покоротити час, що залишався до нічного відбуття на вокзал; а звідти мали рушити потягом до Львова.

…Ми повернулись у наш притулок: дві розкладачки у звичайному приміщенні шкільного класу. Влад все намагався розповісти про свої, траплялося, дивацькі сни. Але я вже не слухав. Радше, прислухáвся до свого глибинного „я”. Наче навмання шукав щось про сутність, яку так несподівано побачив. Подумалось тоді: „Можна знати щось, навіть і не знаючи…” Хоча ця дорога найчастіше приводить до відчаю. Пишу зараз, сприймаючи події крізь сітку років: коли тодішнє теперішнє стало минулим. Одначе, це не означає, що його слід забути. Бути. Собою. Нерідко – на прю. Бо той, хто переміг себе – наймогутніший воїн. І найголовнішого очима не побачиш. Та бачив же!..

Згодом усе „підтвердилось”. Якщо взагалі зненацька з’ява світлої сутності підпадає бодай під якесь тлумачення.

…Уже у Львові я мигцем вирішив відвідати свою хвору матір. У сусідів дізнався, що „пані Леонтина зараз у лікарні”. Звісно, одразу подався туди, аби з’ясувати, що сталося. У лічниці черговий лікар, молодий вродливий чоловік, розповів, що мати щойно день-два по операції, йдеться вже до одужання.

…У палаті було тихо. Вона лежала на самоті. Аристократична, ледь помітна, блідість лише підкреслювала її, кольору важкої міді, косу.

…І вже коли апельсини, мед та лущені горіхи були в її шафці, розповіла про те, як не вистачало їй моєї опіки напередодні операційного втручання та ще й навіяла собі, що не переживе хірургічних маніпуляцій. Як уночі просила Бога, бодай про одне побачення… І таки, якимось чином, вздріла мене там, у Великих Сорочинцях: спочатку – на розкладачці, по тім – на освітленому місяцем, подвір’ї школи. Усе зійшлося. Отож!

…Чи була осяйна субстанція душею або чимось подібним до неї? Задаюся цим питанням і не знаходжу однозначної відповіді. Та все ж, гадаю, отвіт – у царині єдиної безсумнівної реальності: нашої свідомості. І те, що називаємо життям, нерідко, виявляється чимось іншим… Що йому й наратив ще не вигадано. Втім, майже певен, Час змінить усе нами звідане та сформує нові парадокси…

Ще два рази, уже згодом, за різних обставин, мені траплялося зустрітися з осяйною субстанцією, що вписувалась у рівносторонній трикутник без гострих кутів. Одного разу я навіть спробував сфотографувати її променисту. Проте, не сягнув свого. Але це вже історії для моїх майбутніх текстів і довірливих зустрічей з читачами, прихильними до мене.

…Можливо, людина і не може відшукати істину? Але вона повинна дозволити істині знайти себелюбця. Принаймні, діяти подібно до цієї сентенції. Як напрямок. Спробував. На цей раз – недарма.

читати