Завантажити

ще ховаєшся від нього, аби він не чув!..
[6] Путерії набрати— путнім стати, набрати розуму, сили.
Аж почервонів, аж задихався.
— Та й росте воно в яслах[7], під столом або під лавою, їсть кулаки, умивається сльозами. А підросте, та й щось воно украде, бо воно ніколи добра не знало, та краденим хоче натішитися. Дивишся — іде до тебе жандар. Скує тебе, наб'є, як товарину[8], бо ти тато злодієві та й мусиш із ним бути у змові... Та й ти злодій навіки! Але це не решта, кінець ще напереді. Най би син,— ваша дитина, а людський злодій,— най би зогнив у тюрмі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони візьмуть здоров'я та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до війта[9], аби тато платив кошта. З хати виганяють з бебехами! Ідеш до війта, по руках цілуєш: “Війточку, виберіть мене із цієї кари”. “Ти,— каже війт,— бідний чоловік, то можу тебе випустити, але яку я вигоду буду мати за твою вигоду?” Стиснеш плечима, складешся, як цізорик[10], та й кажеш:
[7] Ясла — відгороджене в хліві місце, куди закладають корм для худоби.
[8] Товарина — худоба.
[9] Війт — голова волосної управи.
[10] Цізорик — складаний ножик.
“Місяць вам буду задурно служити...” Так чи не так, люди, правду кажу чи брешу, як пес?!
— Все так, цілий гатунок такий, одного слова не замилили[11]
[11] Не замилили — не помилилися.
Іван дрижав цілий, чув на собі вагу страшних своїх слів.
— Щоб не казали, люди, що каркаю над головами своїх дітей, як ворон над стервом, не кажіть, люди, не кажіть! Я не каркаю, я правду говорю, мій жаль каркає, серце каркає!
Очі його запалилися, і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті.
— Бо виглядає так, що я свої діти геть позбиткував[12], гірше, як темний ворог. А я, видите, не позбитку-вав. Я лишень прогорнув з-перед очей сьогодні, і завтра, і рік, і другий і подивився на мої діти, що вони там діють? А що я уздрів, те й сказав! Я пішов до них у гості, та й кров моя застигла на їх господарстві...
[12] Збиткувати — знущатися.
По хвилі:
— Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й пішки б з ними туди йшов, аби їх занести далеко від цього поругання. Я би ті моря берегами обходив...
Куми забули були за відпочинок, а тепер собі нагадали, швидко повставали і пішли.
II
Рано.
Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама, марна, жовта, і бгала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссі спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати. Діти з ложками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.
— Семенку, ти вже наївся?
— Вже,— відповів шестилітній хлопець.
— То візьми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна нахилитися, бо дуже болить усередині. Не кури дуже.
— Уступіться, бо через вас я не можу замітати. Мама звелася і поволіклася на постіль.
— Семенку, а тепер гарно вмийся, і Катруся, і Марія най вмиються, і побіжи в збанок води начерпнути, але не впадь у керницю, не схиляйся дуже...
— Семенку, піди та нарви огірків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я бачу, що буду слаба, та не будете мати що з хлібом їсти. Та й нарви кропу і вишневого листя. Та не сотай огірчиння, але рви біля самого огудиння...
— Семенку, здійми з грядок[13] сорочки, щоб я полатала, бо ходите чорні, як ворони.
[13] Грядка — жердка під стелею, що на ній вішають одежу.
Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз по раз гримав на молодші сестри і казав, що дівки не знають нічого, лишень їсти.
— Вони ще малі, Семенку, як виростуть, та й будуть тобі сорочки прати.
— Я наймуся, та й там мені будуть сорочки прати, а їх не потребую.
— Не тішся, дитино, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.
— А дивіться, тато зросли в службі та й нічого їм не бракує.
— І ти зростеш у службі, аж шкіра буде тріскати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайся татові нести обід. Він десь такий голодний, що очі за тобою продивили.
— Я мушу татову палицю брати, аби від псів обганятися.
— А як загубиш, та й буде тато нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але візьми хоч батьків капелюх.
— Той капелюх лише на очі паде, що не видко дороги.
— Вимий збанок та й сип борщу.
— Ви мене не вчіть стільки, бо я знаю.
— Семенку, а дивися, аби тебе пси не покусали...
III
Дріботів ногами по грубій верстві пилу і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.
— Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порядно спарить. Але я собі заберу волосся так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.
Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.
— Це пустий капелюх, най-но як я наймуся, то я тоді собі капелюшок...
Лишень облизався. Пройшовши шмат дороги, він знову поставив обід на землю.
— Я змалюю собі велике колесо із шпицями. Сів насеред дороги в пил і обводив довкола себе палицею, потім рисував

читати