а я собі спав спав

прокинувся — тебе нема й нема

мов би очі рукав

заховала твої сліди зима

 

і я вигукую: мов агов

мене питають: чого кричиш?

а я кажу: загубив любов

вони блюзнірсько: всього лиш?

 

і я шепочу: де? ти де?

а ти без слова тебе ж нема

а сніг не спиняється рівно іде

можливо ти й є зима?

 

а я собі спав спав

і снились мені твої сліди

за ними хистко але ступав

куди простуєш? а хоч куди

 

***

в горняті вода кип’ячена

дві ложечки цукру і — літо

оперлась мені на плече

і очі закрила кліттю

пальців своїх вологих

крізь них я дивлюся у кружку

а ти потихеньку молишся

і сльози з очей витрушуєш

і усміх твій розсипається

якого ніяк не побачити

якого ми стільки маємо

що ним за усе розплатимось

за воду і газ з батареями

поради розумних психологів

ляжемо в постіль умерлими

прокинемось майже голими

відразу поставлю чайника

ти кинешся мити посуд

і в зорі твоєму печальному

в твоїх незаплетених косах

нічого не буду бачити

поцілую тебе у вушко

спитаю: чому ти плачеш?

ти скажеш: я сльози витрушую

 

 

***

вчора був перший грім

а я забув покласти камінь на голову

і зараз болить голова

 

але зовсім трохи

майже не болить

майже не голова

 

зате добре всіх вас чую

лиш не знаю усіх ваших пташиних імен

 

може називатиму людськими?

 

тебе

що так голосно співаєш у яблуневому цвіту

назву Оксаною

а тебе

що їси крихти булки з моєї долоні —

Софією

 

 

***

вечір сідає на дахи будинків

сон сідає на твої повіки

спи засинай коханий синку

у цьому червоному літі

 

вітер куйовдить твоє волосся

вітер куйовдить твою усмішку

щоби міцно спалося

ледь похитує ліжко

 

колискову тобі співає вітер

тато підбирає слова найм’якіші

та хіба можна із втомлених літер

писати хороші вірші?

 

вітер куйовдить твоє волосся

вітер куйовдить твою усмішку

щоби міцно спалося

ледь похитує ліжко

 

 

***

дуже сумно бути самотнім о шостій ранку

нема кому передати захоплення тою красою

що бачиш і чуєш довкруж

 

і о шостій ранку з чаєм із чайника

який сам не вимикається

тому й зі смаком пластмаси

походжаю між високих сосен

і шукаю поглядом хоча б когось

хоча б найменш близьку світоглядно

людину з якою в повноцінний день

не хотілося б і до розмови ставати

але зараз хочеться хоча б тої людини

щоб було кому сказати

доброго ранку і який гарний ранок

і як багато втрачають ті

що в цей час все ще сплять

 

та казати нема кому

і марні сподівання на ранкових жайворів

і марно комусь пізніше про все розповідати

 

все одно ніхто не повірить

бо ніхто не вміє вірити в такі ранки

 

 

***

ще осінь

лише в понеділок почнеться різдвяний піст

але слухаю авдіозапис різдвяного богослужіння

і вже ми’ на голову падає радісний сніг

а разом із ним пречисте благоговіння

 

я звідси ніколи нікуди не зможу піти

я з цього Різдва й з коляди протяжної під скрипку

сокоти її в пам’яті — кажу собі — сокоти

це все що ти можеш найкраще уздріти крізь шибку

 

крізь квіти морозу й сніги на подвір’ях й горбах

шубовсають діти з колядою до кожної хати

зоря вифлеємська цвіте у цих дітлахах

тобі ж залишається двері їм відчиняти

 

і хоч ти вже виріс із цього Різдва як із куртки

що на виріст була у тринадцять тому до колін

та воно вросло в тебе і справді ніколи забути

не зможеш його і не схочеш

чого?

ну бо ні

 

 

***

дощ перетворюється на сніг,

лишає слід на бруківці,

лишаю на ньому слід.

дерева — білі, пухнасті, як вівці.

ми пастушимо — я і дід.

 

дід вже вдома слухає радіо.

я не вдома, тож невідь-де.

сніг не спиняється, рівно іде —

це в нього великі мандри.

в мене — блукання: чи хтось знайде?

 

діду, агов! я втік не навмисне!

то вівці розбіглись, а я за ними…

так починаються справжні зими,

холодні зими-актриси

(так з’являються перші рими.)

 

і коли вівці вертають самі,

і ви, діду, стрижете їх шерсть,

маючи в гадці: «аби не змерз»

знайте — пасу дерева в зимі,

не хочуть пасти самі.

 

читати