Завантажити

спішить вона до берега, ведучи сина за руку. Андрій же не міг рухатися, — відстав на околиці.
Приходить господиня з сином до човна, а вже її чоловіка немає.
— Де ж тато?
— Коли вони вмирали, тут проходила підвода...
Біля села стрічають знайому жінку, що говорить Крілисі:
— Вашого чоловіка, вже мертвото, одвезли до ями! Може, загорнули, а де — не знаю.
Стоїть удова і думає: «Чи поможеться мертвому, що я піду до нього і постою та поплачу. А синок охляв, на ногах не держиться, як перед смертю. Коли ж тепер підкріпити, він виживе. Піду в правління і на одчай скажу: дайте кілограм борошна — на похорони! Не відстану, поки не дадуть». Так і зробила. Пішла і почала плакати, просячи допомоги — на похорони, і сталося, що їй видали той кілограм: можливо, хотіли показати один раз турботу про людей під час лиха, ними заподіяного. Взяла вдова кілограм борошна і пішла годувати сина.
А тоді мимо ями проходив голодаючий і побачив, як старий Крілик ворушить руками на дні. Хоч перехожий сам дійшов до стану тихого півбожевідля, однак він рибалку впізнав. І пішов дорогою, бурмочучи, мов дивак; стрінув кількох виголоджених дядьків і промовив так, що всі почули:
— За вишеньками в ямі Крілик сидить, іще живий...
Дядьки здивувалися; один порадив:
— Чого марно ходимо? Взяти б кілки і добити крілика: дрібна тварина, а їстівна.
Повагавшися, пішли шукати ломак; озброєні ними, попростували до ями. Проходять і бачать, що там на дні — не тварина крілик, а рибалка, на прізвище Крілик, якого всі знали. Вже мертвий.
Дядьки дивляться; один і каже:
— Крілик, та не той!
Посміхнулись хмурно і пішли понад околицею села. А там, на дорозі до станції, сільрадівська варта в супроводі кількох селян вела дівчину. Руки її скручені; вона вирватися хоче, але нічого не зробить.
— Навіщо взяли і куди ведете? — питаються дядьки. Один з гурту селян, що при варті, відказує:
— В район ведем — збожеволіла і зарубала матір.
Дівчина, білявиця в порваній жакетці, зовсім слаба, вже знеможена, та і сторожі її небагато сильніші; знов пробує вирватися — вони б'ють її.
Потім ще трохи пройшла і впала серед дороги; недовго мучилась перед смертю.
Коли затихла, тоді ті, що вели її, забули свій гнів; мовчки стояли коло покійниці. Вартовий пішов кликати підводу.
Андрій вертався додому навпростець; підходячи до дверей, побачив пса — марного і з вигляду малосильного.
— Мамо, собака в двір забіг! Коло воріт. Виглянула мати і сказала:
— Наш пропав, так приблудився чужий. Зловім, буде що їсти! Треба заманити в сіни.
Мішок в одну руку взяла, в другу — малясник, і подає його псові, приманюючи до порога. Пошепки ж наказує дітям:
— Андрію, швидко візьми качалку і стань за дверима, — як убіжить собака, вдар по голові з усієї сили, а ти, доню, бери в хаті держак від сапаниці і ставай бити!
Пес дивиться на малясник зосереджено, з поблисками жадоби в гаслих очах, і слухає підмани, нашорошивши вуха. Підходить трішки до дверей і зупиняється. В той час на вулиці, біля перехрестка, стояли два перехожі: виголоджені, заздро дивилися на заманювання і теж блищали очима; скоро пішли своєю дорогою.
Пес то наближався, то застигав на місці і довго, мов зачаклований, глядів на кусник їстівного в руці господині. Зрештою, той кусник спокусив переступити через поріг, в нешироко відкриті двері, що зачинилися враз. Андрій ударив качалкою, і приголомшений пес, заскавучавши, припав до землі. Дарія Олександрівна накинула йому на голову мішок. Почала бити костуром, що колись брав її чоловік, коли ходив вулицями, де є злі собаки. Але, раптом опритомнівши, пес підскочив, вирвався з мішка і почав метатися по сінях.
Оленка з самого початку затрусилася від жаху, впустила держак сапаниці і вбігла в хату — зачинилась там і тремтить, стоячи біля одвірка. Оченята, ніби в божевільної, з переляку; її чути поруч гуркання, гавкіт, крик, тупіт.
В сінях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно зосталось, бо інакше він покусає, а не дасться в руки; ще в хату вскочить і виб'ється через вікно, зоставивши всіх голоднішими, ніж сам.
Пес осідає і тільки лізе — вже не скочить. Востаннє він смикнувся і впав, тонко поскімливши. Дарія Олександрівна ножем, що приніс син, дорізала пса: так трудно! — тративши дихання і сполотнівши. Підвелась напівпритомна.
Патрала і перемивала до вечора, і варила псятину, що бридко несмачною виявилась! Та голод став дужчий, ніж відраза до погані: всі в хаті їли її.
Кістляві спостерігачі, що стояли недалеко від перехрестка, перезирнулися, коли відходили, взявши напрямок до свого родича — давнього каліки.
Він колись так відморозив собі обидві кисті рук, що їх довелось відрізати. Жив милостинею: просив, сидячи на вулиці, і гроші брав колінами і обрубками рук, якими вів їх до кишені; обрубками ж вів вижебраний хліб до рота — їв, придержуючи ними. Мешкав одиноко.
Обидва перехожі, голодні до лихоманковості, мов помішані, що тепер з'явилися до жебрака, були йому двоюрідні брати, — сказали, бігаючи

читати