Завантажити

дядька. — То ж партійний. Гудина; тепер замкнуть».
Не було зловтіхи ніякої, тільки чудно, бо сільські привладники йдуть під колесо, що самі розкрутили.
Степ теплішав. Вогкий вітер нісся океанськими хвилями, за якими, крізь синювату намітку далечини, мріли неорані простори. Там повно ховрашиних нірок; там — здобич, краща від мерзлої конини.
Сніг зійшов, тільки де-не-де, в ярку чи в тіні від горба, зосталися білі латки.
Люди розсіяні по степу: шукають їстівного, ради якого Мирон Данилович і Андрій також, маючи при собі торбинки і ціпочки, годин зо дві тиняються, але без успіху. Ось натрапляють на мишачі сховки, вигрібають колоски звідти, здебільшого пообгризувані; на декотрих збереглося зерно, їх — в торбинку.
Батько і син, відібравши в мишей запаси, далі мандрують. Степ світлий і тихий, як пустеля.
Дивляться, труп лежить: бабуся мертва; коло неї кошик із колоссям. Шукачі постояли мовчки, знявши шапки, і хотіли відходити. Але батько роздумав:
— Другі прийдуть і все одно заберуть колоски. Бабуся не встане, для неї горе кінчилось. А для живих, що дома ждуть, жменька зерна, це — рятунок. Як же покинути?
Знов питає:
— Чи згадаєш, Андрійку, хто ця жінка?
— Не знаю, тату.
— Я — теж. Можна було б понести кошик до її хати. А раз невідома...
Він примовк і через хвилину винувато сказав:
— Треба забрати! Не ми візьмем, так другим достанеться. Висипав колосся в свою торбинку, а кошик поклав на землю.
Батько і син відходять. Де стрічають зілля, годяще до страви, рвуть підряд. З торішньої грядки десяток картоплин і цукрових буряків, що від морозу і вогкості потемніли, теж спроваджено в горбинки.
За огородами степ ще світліший і пустельніший. Враз шукачі спинилися: нірки! Скрізь ховрашині нірки; але як добути з-під землі дрібного звіра?
— Мороки багато, — сказав Мирон Данилович, — треба строїти пастку.
Він зморений: поволі передвигає ноги, з яких вода сочиться в намотані ганчірки. Задишка мучить. На околиці села батько і син, відпочиваючи, стежать перелітання горобців між деревами і стріхою темної хати.
— Тату, горобців можна їсти?
— Чому — ні? Харчуються зерном, як коні і як ховрахи,— нема в них поганого.
— Чим їх ловлять?
— Сіткою і решетом, або сільцем: з кінського волосу сплітають.
— Я хочу ловити.
— Спробуєм, тільки в нашому дворі їх рідко бачу.
— Ця хата покинута і повно їх. Сюди навпростець від нас.
— Ану, гляньмо!
Обійшли садибу; справді, горобці збиралися в ній, безгосподарній, цілими зграйками. Через пустельні дворища і сади, в сухих бур'янах, проліг напрям до хати Катранників.
Дома, ледве шукачі переступили поріг, піднялися назустріч дві істоти з світучими зіницями — нетерплячі, аж болящі: чи принесено чого-небудь їсти?
19
Коли сонце, вже пурпурове, низилося за хмарні смуги при обрії, батько і син вийшли до покинутого дворища. Горобці притихли на сон по своїх притулках: глибоко в покрівлі, обдертій і подекуди проваленій. Сутінок, потроху зеленіючи, розливався всюди.
— Будем драти! — стиха промовив батько і приставив драбину до покрівлі. Взявши підрешіток, помалу вибирається нагору. Слідом — син; тримаючи наготовлену торбу з зашморгом, додумується: чому горобці, коли їх зимою треба було, зникли кудись, а тепер,як більшість людей на селі вимерла, — вони знов з'явилися на безлюдній садибі?
Батько, нагледівши гніздо, накрив його, — вмить пташки сполошилися., почали пурхати, верещати, битись під напоною. А рука мисливця простромлюється при соломі до підрешітка, ловить їх і одного по одному опускає в торбу, відкривану так, щоб тільки вкинути здобич і зразу затягти отвір. Борсаються впіймані: їх п'ятеро.
Перенесли драбину на другий бік хати і там зловили чотирьох; решта, налякана, випурхнула на всі сторони. Батько шкодує:
— Їх тепер і пшоном не вернеш.
Настав час, коли вечірній сутінок швидко западає в нічний, і край огненного місяця виткнувся над чорно-сизими пустками.
В хаті каганчик тріпотів пелюстинкою смутного світла: слабого, як метелик, що доживає останні хвилини. При ньому підвелися з полу мати і доня, ждучи новини — про влови.
— Зваримо панський суп: з горобцями,— сказав господар.
Оленка підійшла до торби, що в ній кидалися пташки:
— Жаль...
— Що ж робити? Жаль — не жаль, а їсти треба, — сказала мати.
Вона патрала горобців, відрізавши голівки: тоді від одного погляду на кров Оленка примліла, заплющила очі і відійшла до свого місця на полу; здавалося, півпритомна.
Брат спробував розважити, кажучи потихеньку:
— Їсти можна, бо вони зерном живуть, їх м'ясо без погані.
Але мовчить сестричка, як камінна.
Того вечора в хаті парувала юшка з пташатиною.
Мати, за звичкою, приохочує їдців:
— Смачні горобці! Хто б міг подумати?
— Смачні, та дрібні дуже, — пожалівся батько.
Оленка, хоч як жахалась різанини, зовсім забула про неї, взявши ложку, і спивала кип'яч пожадливо, а кісточки обсмоктувала і переламувала, щоб вибрати з середини.
— Я ж казах, що непоганії — нагадує Андрій;

читати