Завантажити

перервах, згромадившись коло буфетів, підряд перехиляти по стопочці і заїдати корейкою і рибцем, і копченою, а «заправившись» до сопучої одишки і відгику, знов промовляти про побудову безкласової мрії і кадити вождеві, ніби божеству, що, мовляв, мудрістю привело до веселого життя — народ, себто всіх, що конають за вікнами.
Ще ніколи в світі і ніде під місяцем ніяка істота жива не купалася в неправді, як червона партія: мов колосальна безрога в калабані; впивалася і вимазувала боки і писок, ноги і вуха, обхлюпувалася і в захлинному впоєнні на весь світ вивискувала свою насолоду.
Хто ж насмілився перечити або всовіщати, — вмить розриває іклами.
Мимо конаючих «організатори» їх смерті мчать автами, опустивши брезкливу губу.
— Бач які! — промовила Дарія Олександрівна, вижидаючи з дітьми на перехресті, коли можна перейти.
Довго водила їх морозними вулицями; стежила, куди прямують інші голодуючі: така численність, що скрізь по місту темніє лахмітинами і скупчується при розподільниках, магазинах, ларках. Тисячні черги ждуть вістки про хліб, продаваний без карток за комерційну ціну, шалено підгвинчену. Від тиску калічаться слабіші серед бідолашних.
Того дня неспроможна була Дарія Олександрівна дотовпитися до заповідних терезів. Ждання і ждання в черзі — без просвітку; на стоптаному снігу. Попереду дві жінки розговорилися: одна — середнього віку, світловолоса, в брунастому, надто великому для неї чоловічому пальті і в старенькому темно-синьому береті; друга — років п'ятдесяти п'яти, сива, в зношеному, але теплому піджаку піскуватого відтінку і в хустині, що колись була зелено-картата, а тепер вицвіла до блідості і слабого сліду рисок.
Хустина оповідає, як доводилося робити в степу і мокнути під дощем до самих морозів.
Бесідниця-берет додає примітку:
— Без дощу, коли довго немає, то ще гірше; все сохне.
— Атож! Без дощу — гірше.
Згодившися, старша поворушила устами, ніби шепочучи беззвучно, і почала згадувати:
— Позаторік робили в господарстві, — завод мав його. Як занадилися заводські комсомольці до нас: всіх обшукують, одежу на грудях роздирають і дивляться, чи ми носимо хрестик. Риються в наших торбах і чемоданах, — де є іконка, забирають відтіля. Кидають іконки і хрестики додолу, в хаті, або надворі — в грязь, і затоптують тут же, при нас, щоб ми бачили, як вони знущаються, і думали, наче Бога нема, коли за таке не карає. Один комсомолець зрива з мене хрестик і кричить: «Я тебя задушу, гадюка, ти зачем етот дурман носіш!..»
Ми всі від раннього ранку до пізнього вечора працювали на полі. Було посушно, нема дощу і нема. Комсомольці ж проголосили, що їм не треба ні Бога, ні його дощу — обійдуться своєю дорогою; кажуть: «Создадім іскуственний дождь».
...Всіх із заводу гнали після роботи ще і додатково працювати цілий вечір на полі. А в робітників і так на піджаках сіль залягла: з поту, бо душно на заводі і робота дуже важка. Зверх того, мусять воду тягати з канав та басейнів або привозних баків — поливати городину. Скільки не поливали, нічого з того не виходило. Не бере вода. Ніякий росток з грунту не показується, хоч води вилито — пропасть. І тільки ще дужче після того сонце пече; все чисто чорніє, і годі. Отак довго возились і мучили народ, роблячи свій іскуственний дощ, — усіх до смерті заморили поливанням, а нічого не вирізується з землі; не зеленіє ніде. Все чорне. І стало видно, як на долонях: коли намірилися з ворожістю проти Бога і хотять щось зробити, не вийде нічого.
Ось, після невдачі того штучного дощу, як позакидали вже і самі відра, — з'явилась хмарка і стала підходити і рости; побільшала дуже і все закрила, скільки око бачить. Та як гуркнув грім! — заблискотіло страшно, та ще дужче грім розлігся, аж глушить. І такий тоді полив дощ, що всі, хто був там, поприходили мокрісінькі до нитки — просто текло з них.
Просвітліло після дощу, і потім зразу земля стала парувати і почало сходити скрізь: все зазеленіло! Врожай був: давно вже не пам'ятали такого. Повно городини і вся велика.
Комсомольці — як поніміли; ніхто вже більше не казав до нас, що Бога нема. Коли стрічалися, то очі відводили і про іскуственний дощ, замість Божого, мовчали весь час, поки я там робила. Отак вийшло з заводськими безбожниками: їх дощ посоромив.
Жінка, що в береті, оглянулась гостро — сусіди злиденні, як і вона; притамувала мову до півшепоту:
— І заморок їхній іскуственний і гемонський, аби вже скоріше кінець.
Дарія Олександрівна, похилившись, питає Андрія:
— Чув — про хрестики?
— Чув.
— Не станеш хрестики з людей зривати?
— Ні.
— Гляди ж: інша кривда забудеться, а така — ні. Пам'ятай, що кажу!
В черзі зчинився крик при штовханні. Високобровий старикан з газетою і покрученим ціпком роздражнено бурмотить, ні до кого зокрема не звертаючись, але до всіх:
— Що, я не бачу? Поставали спереду і міняються, — по чотири рази то одні підходять, то другі; вони змовились. Міліціонери теж гарні!.. Свояків пропускають, а нас — назад.
Обурюється старий, хоч не

читати