Завантажити

Було коло першої години ночі. Ксана, схилившись на довге підвіконня, часом торкаючись чолом холодного скла, дивилася в сіру, далечінь, де лунали такі дивні, страшні, а вже звиклі звуки. Бій ближчав. Прозоре стукотіння кулеметів, безладна тріскотнява рушниць, раптові вибухи шрапнелів, що недавно ще були мов марево невиразне, сунули й облягали місто. Несподівано знімались ракети й осяювали на мить небосхил. Потім важко били гармати.
Ксана дивилася на рівну вулицю, що простяглася туди, до стрілом напоєного мороку, і на будинки, що скам'яніли вздовж неї. Ксана думала: у тих будинках поховалися, прищулилися по льохах люди, залякані, тривожно чекаючі. І, може, тільки хто цікавий, хоробрий чи хороброго вдаючи дивиться, слухає, як от вона, примарного бою.
Раптом десь зблизька розітнувся постріл. Ксана відсахнулась.
— Може, ходімо? — почула вона коло себе.
Це Андрій Петрович. Ксана простягла йому руку й промовила:
— Ще трохи... ще безпечно...
Андрій Петрович знову заходив по хаті.
Ксану вабив бій. Ще й місяць чи буде тому, вона теж, мов стара пані грому, жахалася пострілів. І на селі, де жили вони, бої видавалися ще страшнішими. Тоді чоловік цілував її, а вона таки боялася. Вона питала:
— Що буде, як прийде Махно?
Він сміявся:
— Лікуватиму його молодців.
Махно прийшов і розстріляв її чоловіка. Десь за селом, уночі.
Бій був уже в місті. Луна несла постріли попід самі вікна, земля стугоніла, приймаючи гарматні набої.
— Партія білих з чорними кінчається на користь чорних, — промовив Андрій Петрович.
Ксана мовчала. Вона стелила свої думки туди, де танцювала смерть. В пострілах вона вчувала симфонію смерті. Бій — це музика, це залізна оркестра. Вона уявляла собі степи. На високій давезній могилі стоїть смертельний диригент. Це Махно. Який він? Бо він убив її чоловіка.
І от, піддавшись гарячій навалі жалю, Ксана заридала. Вона на всю глибінь відчула жах долі й невблаганність боротьби, що точилася, все осторонь захоплюючи й ламлючи.
Андрій Петрович взяв її за руку й силоміць повів з темної кімнати.
— Годі, годі, — казав він, — бачите, куди доводить хоробрість.
Стрілянина розлягалася невидною курявою десь зовсім близько, ніби стріляло раптом з-за плеча; над головою, зітхнувши, розпадались шрапнелі, будинки нервово кидались і тріпотіли.
Андрій Петрович звів Ксану сходами до льоху, де сиділа родина. Тут, під землею, у світлі полохливого каганця, бій озивався притлумленим грюкотом. У цій напівтемряві, невиразні тіні від себе кинувши, збилися люди.
Худий чоловік, урядовець пошт і телеграфів, господар помешкання, глянув на Андрія Петровича з німим питанням.
— Махно, — відповів той.
— Махновці взяли! — верескнула дружина урядовцева в пальті, закашлявшись з важкої вогкості повітря, її змучили безсонні ночі, на обличчя лягли темні зморшки, очі знесиліли від чекання.
Ксану посадовили на дзиґлику коло каганця, і вона сиділа, схиливши голову. Її коса, звільнившись від пришпильок, тихо зсунулась і звисла поруч.
На хвилю всі змовкли. Постріли рідшали, вщухали. Гімназист 5-ї класи Колька, використавши тишу, заявив про своє невдоволення.
— От бачиш, мамо, їх і не вбило. А мене не пустила.
— Мовчи! — гукнула на нього мати. — Ти варвар! Ти мучиш мене!
— Дядьку Андрію, — казав Колька далі, на неї не зважаючи, — знаєте, скільки раз стрельнули? Я підрахував з нудьги. Сто тридцять вісім! Грубо, правда?
Мати схопила його просто за обличчя й шарпонула!
— Ти ізверг! Ти душу мені виймаєш!
Колька, пригладжуючи волосся, тихо скаржився дядькові:
— Марта боїться, а на мені зриває. Треба терпіти.
Бій кінчився. Каганець жалібно миготів.
— Ходімо, ходімо нагору, — полохливо казала Марта Данилівна, господиня, — погано як вони знайдуть нас тут…
Колька повагом пішов попереду. Андрій Петрович з господарем узяли на руки Ксану — вона заснула.
Каганця поставили в кімнаті за шафою, щоб не видно було світла крізь віконниці. А не спав ніхто. Говорили пошепки, ступали навшпиньках. Господиня Марта Данилівна нервово посміхалася й улесливо питала Андрія Петровича, себе заспокоюючи:
— Та хіба ми буржуї? Вони теж розуміють, де буржуй. Гриша двадцять років служить...
Часом вона обурювалась на дружину:
— Чого ти мовчиш і ходиш? Ти душу мені виймаєш! Господи, що ти за людина!
Колька вартував біля вікна, дивлячись крізь щілину, і вряди-годи урочисто промовляв:
— П'ятеро... з рушницями... Звернули за ріг... Він почував себе прекрасно й вигідно, виконуючи цей обов'язок: всі до нього прислухалися, й мама не гдирала його по-дурному. Раптом він гукнув:
— Троє! До нас! Уже на сходах! Він не стримував своєї радості й бігав по хаті. Цієї хвилини постукано. Колька метнувся відчиняти, але мати дала йому потиличника й пішла сама. Вона певна була, що повинна це сама зробити, зустріти як господиня, і її серце, крім смертельного жаху, мимоволі сповнялося покірним, ба, радісним почуттям перед переможниками, що їх не судять.
Поєднавши всі сили, вона ласкаво, кокетуючи трохи, спитала:
— Хто там?
—

читати