Завантажити

Марія Василівна сидить на пляжі. Їй дуже жарко. Вона вся розчервонілася. Однак із пляжу не йде. Просто вона поклала собі пробути біля моря щонайменше до полудня. Тому вона раз у раз поглядає на свій годинничок і вже лічить хвилини, коли можна, врешті-решт зібратися і покинути цю спеку. Марія Василівна дуже хоче засмагнути — аж до чорноти, адже тоді, як їй здається, вона виглядатиме значно красивіше. Вона й зараз нічого. Коли доводиться спілкуватися із незнайомим мужчиною, Марія Василівна завжди намагається сказати, що сьогодні погано виглядає, але загалом вона ще так і нічого. Незнайомому чоловікові, коли той — людина ввічлива, залишається лише сказати: “ Маріє Василівно, та ви прекрасно виглядаєте”. А їй подобаються саме такі ввічливі чоловіки. Вона завжди ображається, коли на її слова про те, як вона сьогодні поганенько виглядає, співрозмовник не говорить нічого.

Марія Василівна цього року відпочиває сама. Чоловік, Андрій Семенович, змушений залишитися вдома через свою роботу. Вона, безумовно, засмутилась, але він пообіцяв поводити себе чемно, писати листа щодругого дня й обов’язково прибирати в хаті. Марія Василівна в усьому любить чистоту. Вона навіть на свята забороняє відкривати шампанське в кімнаті, адже можна облити шпалери.

На прощання Андрій Семенович поводив себе саме так, як їй завжди хотілося. Марія Василівна обожнює, коли вона сидить з чоловіком за обіднім столом, а він перед нею запобігає. При цьому він веде з нею благопристойні розмови про останні події в своєму та її робочому житті. Згодом вона миє посуд, а він його витирає і старається не залишати вогких плям на тарілках та чашках. На жаль, він не завжди такий, а лише на великі свята. Він навіть не попросив у неї дозволу випити трошки горілки, як це зазвичай робить, хоча й знає, що вона дуже дратується, коли він п’є. Ні, він в жодному разі не п’яничка, випиває дуже рідко, але їй так хочеться, аби він не пив узагалі.

Адже хильнувши, Андрій Семенович завжди верзе усілякі нісенітниці. Ото як тоді, коли Марія Василівна саме розвішувала штори, прийшов зовсім п’яненький, сперся об одвірок і питає:

— Маріє, а що ти робиш?

Вона аж остовпіла:

— Як що — штори розвішую”.

— А навіщо?

— Бо я, наприклад, без штор спати не можу, — промовила Марія Василівна.

А він їй у відповідь:

— Приклад невдалий. І що ти на це скажеш.

Марія Василівна на курорті вже десять днів. Поводить себе, мов справжня матрона. Зранку (десь о дев’ятій) виходить зі свого помешкання і, прикрившись парасолькою (ах, як шкода, що із моди вийшли парасольки від сонця), дефілює до пляжу. Дорогою вона купує пляшечку води, інколи — газету і прямує до моря. Купатися Марія Василівна не дуже любить. Можна сказати — боїться, а відтак плаває лише так, аби ногами завжди відчувати дно. У перші дні до неї пробував залицятися якийсь миршавий дядечко, але вона одразу відрізала, що заміжня. Він щось пробелькотів, але Марія Василівна на нього так подивилися, що той миттєво знітився, невміло розшаркався і пішов геть...

Найтяжче було витримати до обіду. Сонце смалило неймовірно, доводилося весь час заходити у воду. Однак і це б — не проблема, аби не ото нудота. Газету Марія Василівна прочитувала за півгодини. Ще годинку думала про те, про се. А відтак робити було нічого. Заводити пляжні знайомства вона вважала за непотрібне, і доводилося нудьгувати.

На пляж Марія Василівна завжди брала останнього листа Андрія Семеновича. Він насправді писав щодва дні, але — потроху, а їй так хотілося, аби докладніше і більше. Вона узагалі любила, щоб усе відбувалося правильно. Ще в молодості мріяла, аби спочатку Андрій Семенович пройшов всі етапи великого залицяння — зустрічі, оглядини, сватання, весілля. А він візьми та й назви це все дурницями. Єдине, чого вона змогла досягти, — це прекрасний чорний костюм і чудова біла сукня на весілля. Хоча й тоді він над нею трохи насміхався. А їй так подобалося купувати йому всілякі подаруночки і ще більше — отримувати їх від нього. Він цього не розумів. Чи вдавав, що не розуміє. Їй дуже подобалося, коли бачила, що на прощання чоловік цілує жінку в щічку. Андрій Семенович цього не признавав. Марія Василівна прагнула затишку, а він приходив у брудних черевиках і голосно балакав по телефону. Ні, вона його, безумовно, любить, але як би їй хотілося, щоб він був таким, як їй хочеться. А йому цього зовсім не потрібно — все робить по-своєму. От і зараз цей лист — клаптик паперу, списаний недрібним почерком:

“Дорога моя Маріє!

Живу нормально, ходжу на роботу. Загалом нічого особливого за останні дні не трапилося і под.”

Хоч би щось конкретне написав. А наприкінці: “Квартиру прибираю щодня (це він так підлизується). Р. S . Вибач, Марієчко, маю прощатися, бо бачу, як пилюжинка осідає на сервант. Біжу за вологою ганчіркою, аби відновити чистоту...”

До кінця відпочинку Марії Василівні залишалося три дні. Але вона так змучилися від нудьги, що враз вирішила полетіти ще сьогодні, вечірнім літаком. Вона зателефонувала до аеропорту, забронювала квиток і здала свій старий. Єдине — не могла додзвонитися до Андрія Семеновича. Наради.

У своєму помешканні Марія Василівна була вже о сьомій вечора. Відкривши квартиру, — обімліла: відтоді, як вона поїхала, тут ніхто не прибирав. Тут і там розкидане всіляке шмаття, гора немитого посуду. В дещо підчищеній спальні стояла недопита пляшка шампанського та два келішки. Марія Василівна сіла край ліжка і тихо заплакала. Як він міг так — брехати. Чому казав, що прибирає в хаті? Господи, чого він у неї такий брехун?...

читати