Завантажити

комарі. Батько оповідає, що тут ще у нас не так багато комарів, а от у тій Смоленщині... Говорять про се і про те, а потім ідуть хто куди, батько ще огляне худобу — і спати.
І спить він тепер надворі, під повіткою, а часом і просто під голим небом на соломі. Так йому подобається, легко, як він каже, дихається, щоб було тепло, прикривається кожухом. На нього падає роса, вітер кошлає його волосся, дзеленчать комарі і з лугу доноситься безперервний крекіт жаб.
У невдовзі починається косовиця; на лугу одного соняшного ранку, ніби на замовлення, з'являється багато чоловіків, і від річки до поля, впоперек лугу лягають валки покосів. Косарі з'являються разом зі сонцем, вони переважно босі, колошні їх штанів по коліна закачані, одягнуті у самі сорочки, на голові або бриль солом'яний, або якийсь старий, пім'ятий кашкет. На поясі у кожного спереду висить кушка з бруском, а ззаду застромлена за пояс дерев'яна мантачка.
Ідуть косарі легко, вільно, ритмічно, коса, здається, сама сховзає по землі, великі покоси соковитої трави лягають набік, а ззаду залишається дві колії ніг. І коли доходять до кінця, витирають травою коси, спочатку гострять їх мокрими брусками, а потім мантачать мантачками. Приємний брязкіт і шелест кіс розноситься лугом.
Матвій починає також косити, але він не має лугу, а має лише конюшину, що отам за лісом насіяв минулого року. І поросла вона йому на доброму полі, як ліс. Йому радили посипати поле ще й фосфором, і для проби він висіяв тим погноєм своє ім'я, і тепер здалека видно було на конюшині слово МАТВІЙ, після чого він любив казати сусідам:
— Вірте мені, що оте “удобреніє” добра штука. Треба назарік спробувати, чехи то вживають, і диви як у них родить...
Але і без того Матвій накосив порядно конюшини, і любив він цю рослину, вийде не раз, щоб отак лише пройтися й полюбуватися, а вона, мов килим дорогий, розкладається, і тільки джмелі гудуть...
Разом з косовицею неодмінно починаються і сльоти, небо затягається у брудну бавовняну отороку, без перерви сіє дрібний дощ, на лугу мокнуть покоси, або вже копиці. Такий час не подобається господарям, не подобається він і Матвієві з Настею. У полі мокне конюшина, город заростає бур'яном, усе скрізь мокре, збіжжя похилилося в один бік, плаксиво літає і кряче воріння.
У Матвієвій родині ледве-ледве хватає хліба, вживають його дуже ощадне, їдять здебільша картоплю, молоко, зеленину з городу, Настя уміє дуже смачний зі щав'ю борщ варити.
І ще одна важлива подія в родині. Настя завагітніла. Матвій став куди лагіднішим. Щоб трохи Насті помогти — полоти, окопувати, вибирати коноплі плоскунні, Матвій пішов і замовив дівчат. Прийшли обидві Катерини. На хуторі стало гамірно. Дощі скінчились і знов погода ясна. Дівчата то біля конюшини, то на городі, то біля проса. Говорять, співають, жартують. Оповідає одна одній про своїх хлопців, але клопітська Катерина ані здалека не може похвалитися таким, що залузька. Вона сама, на хуторі, та й вродою їй далеко до залузької. У тієї там і Павло якийсь там, що не дає проходу, приносить їй якісь там дуже гарні цукорки, і має він дуже гарні, русяві кучері... І залузька Катерина розповідає й розповідає, а клопітська лиш слухає і беруть її заздрощі.
А вечором дівчата сидять на колоді і співають на два голоси, хоча їх тут ніхто, крім своїх, не чує. Василь весь час тут крутиться і намагається їм щось “встругнути”. Володько лише з залузькою Катериною діло має. Вони вже ось і говорять, Володько оповідає про Гільче, про щось прочитане, багато він того не має, але що має, то має. А Василя гонять від себе, він їм робить збитки. Ось він, наприклад, дуже негарно обдурив клопітську Катерину. Надер гороб'ячих яєць у клуні, нанизав їх на соломинку, підніс Катерині під ніс і каже:
—Дми!
Катерина вагається.
— Навіщо дути? — питає.
— Дми! Побачиш. Млинок буде. Все то буде крутитися... Катерина дме, а Василь несподівано збиває всі яйця долонями і обмазує Катерині уста і носа.
— О! О! Здурів! — сердиться Катерина, обтирає уста хустиною, а Василь лягає зі сміху.— Ото мені жарт!
Дівчата змовляються йти до річки купатися під місяцем. Вечором вода тепліша, ніж удень. Їм дещо страшно і вони беруть зі собою Володька, лише просять його не казати про це Василеві. Володько й собі вагається, йому трохи соромно самому з дівчатами, але годиться.
І ось вони так викрадаються, щоб “той кручений” не бачив. Викрались та йдуть лугом стежкою, тихенько, одна за одною, а за ними Володько; і знічев'я з-за куща щось волохате з криком виривається і падає на стежку. Дівчата у вереск, зриваються бігти, але тут же чують голос Василя:
— Та чого? Це ж тільки я!
— Ах! — відсапнули дівчата, а клопітська Катерина вже напустилась на Василя:
— Чи ти, бува, не здурів зовсім, чи на тебе лиш памороки найшли? І чи ти при своїх? От мені втяв штуку! Соромся! Йди додому!
— А що як не піду? — каже здалека Василь.
—

читати