Завантажити

Мабуть, напився й заночував. Теклю знаєш?
— Розуміється.
— До неї ціле село ходить. Цими днями хлопці витягнули від неї батька... А Никона. Знаєш? Забрала поліція... — спокійно сказав Сергій.
— Поліція? За що? — здивувався Володько.
— У тієї самої Теклі вкрали теличку... Вона твердить, що то Никон.
— А як ти думаєш? Може це бути?..
— Який там чорт! — перебив Володька Сергій вже сердито.— Теличку вкрав Никонів швагер, що також у Теклі ночував. Вони тільки всі на Никона, бо Никон не може терпіти того всього... Що там робиться, не дай Бог. Та Текля... Ти ж тільки подумай: мій батько — раз. Никонів швагер — два. Часом Кіндрат — три. А до тога всього скільки там хлопців кожної ночі попід вікнами. Ганьба! Мій батько есе до неї переносить. Я не можу через нього одружитися з Мокриною. На Никона вони тепер всі. Батько свідчить проти нього, Текля проти нього. Той не може вказати на свого швагра, от і попав у злодії...
— Чому не може проти швагра? — запитав Волод&ко.
— Шкода сестри. Минулого року щойно вийшов з тюрми, тепер знову забрали б. А в сестри його троє дітей... — Тут Сергій замовк. А по часі продовжував: — Я записався за свідка, що минулої ночі ходив разом з Никоном на вечорниці. Мушу свідчити... Ах, брате! Село наше темне, темне... Як ніч, як дерево... Тут праці треба. Тут треба страшної праці. Тут, брате, треба когось, що б не боявся всього того: бруду, розпусти, брехні, пияцтва. Я читав недавно, як один лікар лікував народ від холєри... Сам один серед безлічі трупів, де на кожному місці смерть, де кожне дихання смерть... А все-таки той не боявся. І тут треба такого. І от я тобі, Володьку, кажу: добре, що ти остався з нами. І коли ти підеш — все залишиться, як було. Тисячі літ було так і знову так станеться. А не злякаєшся, пізнаєш нас і видержиш — ми врятовані. Нам треба тільки початку. Нас тільки рухнути треба... А далі вже піде... Коли б тільки не припинили...
— Оцього я й боюсь,— сказав Володько.— Я не піду тепер. Видержу. Я знаю, що треба робити. Але влада... Ми думаємо так, а там інакше...
— Але треба бодай почати,— понуро звучав Сергіїв голос.
— О! Це безперечно! Ми ж почали. У нас все йде, як по дроті... Ми маємо сили. Наші парубки золото. Подивись на них. Це сила, відвага, розум. Але що з того...
— Як не піднімемось тепер, не зробим цього скоро. Колись всі кидали село. Як тільки з'явився хто розумніший, одразу пішов у світ. А Росія була велика. Курко десь у Петрограді служив у банку. Мифоль Сорока у Владивостоці на залізниці. Федір був лісничим. Брат Йона у большевиків командує бригадою. Хто тут хотів сидіти? Хіба, коли б не ці відносини, ти тут залишився б? Ніколи. Та й я, напевно, знайшов би собі трохи краще місце на землі... Тепер всі до села вертаються. Федір он вже ставить хату. На його місце дали когось... із заходу. Викидають нас. Нікуди не приймають... Ну, куди йти? В бандити, хіба ні?
Сергій на хвильку замовк. Володько мовчав також.
— Це, брате, Волинь,— байдуже проговорив Володько. Серед пітьми й тиші ці слова прозвучали особливо. Чути, як Сергій сплюнув. По короткій мовчанці Володько добавив: — Я міркую так: чого конечно в бандити. Є що робити. Є, друже! Є праця. Тут, між нами... Ти сам знаєш... Можливо, ці роки і зроблять нас, дурних баранів, трохи ліпшою звіриною.
— А Йон? — нагло змінив Сергій мову.— Ну, що ти думаєш? Він тобі сьогодні піддався. Такого ще з ним не бувало. Таж він міг би звалити тебе одним помахом кулака.
Володько сам собі посміхнувся.
— Кулак не завжди найбільша сила.
— Смішно,— говорив Сергій.— Попручався, побурчав і підгорнув хвоста. І плаща гумового купив. Зовсім, як твій. Навіть краватка подібна. Має Іван щастя. Інакше Йон збив би його на квашу. Він же також стріляє за Наталкою...
— Хто? — швидко запитав Володько.
— А Йон!.. Я знаю, хоч він того не казав. Я раз приніс Наталці книжки...
— Вона читає?.. — перебив його Володько.
— Та-ак! І багато. Вона мудра дівка. А скільки знає пісень! Цікавих, старих. Десь там у Тительківцях навчилась... А Йона не любить...
— А Івана?
— Хто знає. Він гарний і багатий. А у Наталки одна краса. Правда, має ще дві сестри й п'ять братів. І це на трьох десятинах. Ілько заробляє поденщиною.
Володько мовчав. Потім розмовляли про Никона, про Сергієвого батька. Нарешті Сергій сказав:
— А знаєш? Ти б все те описав. Я ще ніколи не читав про нас так, як воно є. Перецукровано, медово. Люди — янголи або шалапути... А ти додай крові. Нашої, селянської, густої...
— Побачимо,— відповів на це Володько.— Тепер піду. Попрощався і відійшов. Було пізно. Село спало глибоким сном. Навкруги велика, чорна тиша...
 
Матвій зібрався молотити. Дощ трохи перестав. Зранку Володько пішов у село покликати до машини Катерину. Коли вернувся, застав на подвір'ї екзекутора Вислоцького. Він говорив з батьком крикливою мовою по-московському і весь час

читати