Завантажити

хати і вашу церкву.
Послухали. Голос їх нутра сильний. Кинули ліси, печери, вогнища і вернулися під стріхи свої. Пережили ніч, а на рано село вже оточене ланцюгом завойовників. Нема виходу. Зігнали малих і старих, матерів, наречених...
Зі сотень вибрали тільки шістнадцять самих молодих. Виставили під панським парком на вигоні і з кулемета висікли. Після на купу скидали і приставили варту. Уляна Сорока, та сама, якої хата під самим цвинтарем в кінці села, не боялася до сина свого підійти. Він лежав на купі з відбитим куснем голови і не міг вмерти. Мати сама власними руками підтримувала його голову до ранку, поки не витекла остання крапля синьої крові через її старечі пальці.
Варта відійшла. Розібрали своїх синів ті, кому вони належали. Коло цвинтаря виросла велика могила, на якій заборонено поставити напис.
От які дні. Матвій переживає їх по-свойому. Ціле його єство знов, мов слимак, згорнулося само в собі й скам'яніло. Чоло вкрилося знаними зморшками, і кожна з них наллята виразним гнівом. А все-таки він не забуває свого.
— Тобі, Володьку, на школу час! — завважив раз.— Мусиш пішки, бо ж як тепер поїдеш. А втихомириться, то привезу харчі...
Катерина забажала й собі навідати Дермань. Добре. Значить, підуть удвох.
Вийшли раненько. Пішли шляхом у напрямку Жолобок. Минули ліс, увійшли до села. Онде свіжа могила. Ходять люди. Онде пожариська. Дійшли до вигону. Володько звернув з дороги і знайшов те місце з виразними слідами події. Земля ще не встигла впити рештки розлитої крові. Володько зупинився, оглянувся навколо. Парк, соснина, смеречина, велетенські осокори. Онде палац. Он хати і корчма. Онде, навіть, пасуться гуси. Небо сіре по-осінньому. Осокори роять лист. Сосни й смереки шепочуть, чи шумлять, чи, Бог їх знає, як звуться їх тихі різні звуки, що не мають ні початку, ні кінця. Затям собі, Володьку, те все. Доторкнися щупками пальців ще раз цієї латки гарячої барви землі й іди далі. Йди і вчися...
І він пішов. Довга знана дорога через поля, ліси, гори і доли рідної землі. Йти по ній, чути кожний відзвук твого кроку, бачити барви неба і землі приємно, але боляче. Західний вітер жене хмари. По полях зграї вороння і шпаків. Десь-не-десь видно орачів. Скрізь розсипані барвисті рухливі плямки. Це худоба. Пастушки кладуть багаття і гріються. Дим стелиться низом, не торкаючись землі.
Цієї зими Володько ще з більшим завзяттям пустився здобувати твердиню знання. Все пережите оздобило його чоло двома малопомітними рисками, що надали обличчю поваги. Життя не жарт. Життя тяжкий бій. Переможець той, хто має силу і вміє володіти ним. Життя наглядно дає йому жорстокі лекції. І черговою з них була та, яку пережив він цієї зими в непокірному, гордому Дермані. Одного ранку зненацька вступив до цього села відділ війська. Брали з вулиці всіх мужчин, кого зустрічали, і зігнали до зали семінарії. Школу розігнали. По селі заповіли суворий наказ, щоб зійшлися всі молоді мужчини на сходку. Хто не з'явиться — смерть.
Зібраних у залі клали по черзі і навчали гумовими кишками так довго, поки жертва була притомна. Така наука залізним прутом випекла в душах цілого покоління спомин і параграф закону, який передадуть з покоління в покоління, як обов'язок і осторогу. Деякі говорили:
— Так нам і треба. Не вміли шануватися в свій час — рік минув і заплата виявилась.
Єлисей з приводу цього говорив:
— Но... Злушпачили не одного... Але коли б не цих два дні, наше село стратило б десять років. Сумна це правда, але правда.
У нових умовах село принишкло, згорнулось равликом, давало все нові і нові датки. З'явилися отари жебраків. Повернулися на свої місця біженці війни, знайшли на місці своїх хат руїни або ями. Прийшла зима, а з нею голод. Цілі ватаги торбоносів подалися на східні села по хліб. І от ідуть з хати до хати з торбами молодиці, дівчата. На них подерті свитки, самі взуті в постоли.
— Дайте, людоньки добрі, хоч жменьку ячменю. Голод. Рятуйте нас від голодної смерті. Дома дітки наші мруть. Ні хати, ні хліба. Смерть одна...
І так минає зима. Володько вперто вчиться. Перечитав гори книг. Завзяття його в цю зиму досягло найвищого ступеня. Хотілося вбити в свою голову все, що створив людський розум, пізнати всі глибини, всі висоти. Кожний день — нова сторінка велетенської книги життя і Володько не тільки перегортав її, але й перечитував, вникав у кожну її кому, торкався всіх її місць і переживав цілим своїм єством повноту її многогранного змісту.
Зовсім не стямився, коли минула зима. Весна знов обновила його. Разом із сонцем вставав, ішов за звичкою у садок оглядати, як цвітуть дерева. Коли піднімається сонце, вони кришталевіють і блищать. Хлопець не знає, що йому робити. Співати, танцювати.
Великдень. Знов появилися дзвони. Привезли їх якось. Люди оживають -також.
Одного дня по Великодні Володько пішов відвідати свого приятеля Володька Галабурду. Соняшний пахучий день. Черешні відцвіли,

читати