Завантажити

згадувати про неї. Ось батько, мати.
— Але ж він виріс,— говорять Насті сусідки.— «Настоящий» панич.
Настя таємничо посміхається. В її сірих глибоких очах виразно світяться іскорки особливої радості. Чому б ні. Чому б її син не міг виглядати як панич. Ось тільки шкода, що він якось церкви цурається. Думала: виросте, навчиться грамоти, піде в неділю до церкви і перед цілим миром так тобі прочитає «Апостола», що й сам дяк ледве чи дорівняється. А от виріс. Ще безвусе, але вигналось вгору... Господоньку, Господоньку! Не спусти його зо свого Божого ока.
Коли Володько йде селом, навіть старі дядьки вітають його з повагою. Видно, в дечому він різниться від решти хлопців. Колишні його товариші й товаришки цураються його, оминають. Та й він зовсім відучився розмовляти з ними. Побачив раз Ганку. Підросла і вирівнялась, але байдуже привітав її і пішов далі. Ну, що ж з нею почнеш?.. У ньому ще повно Дерманя. Ходить у поле водить пасти коні, читає різні книжки. Чує в собі якусь порожнечу, непевність. Навіть гордість якась опанувала ним. При зустрічі з людьми тримає себе не так, як колись: просто, природно. Мимохіть постава й вираз його набирають штучності...
Він все це розуміє і знає, що то кепсько, але як же бути. Така дивна пора. Одно щось згубив, а другого не знайшов. У голові дещо лишилось. Світ також дещо поширшав. Від Дніпра до Амазонки, через всі моря й океани, від Кордильєр до Гімалаїв, обіймає його зір планету і, мабуть, це саме так зненацька змінило в його очах старе своє село, людей, товаришів і навіть батьків. Його взяв хтось і посадив дещо вище від решти тих, що його оточували. І він ще не навчився тримати себе на такому рівні.
І батько в дечому змінився. Він ще більше замкнувся в собі, ще з більшою натугою думки намагається вловити і розгадати непевність часу. В його житті постала також революція. Сини і він. Він ще у кермі — так... Він ще й не думає випускати господарської керми зі своїх рук, але він виразно бачить, що сини його підуть до конечної мети іншими дорогами, як він, його батько, дід. Він бачить це і не перечить. Інакше, мабуть, не можна. Поле те саме. Так само засіяне, так само котяться по нім хвилі, так само ростуть стеблини жита, пшениці, але не ті самі часи і не та сама ціна праці на полі. Он Василь, виріс, окріпнув, розгорнувся в мужчину і подавсь у військо. Матвій ні одним словом не заперечив йому.
— Ну, як ти так думаєш — іди! А після, щоби виправдати перед хазяями такий свій вчинок, твердив:
— А ви думаєте як? Думаєте, що не прийшов час і хазяїнові за право своє впімнутись? Земля, думаєте, отак сама у ваші руки прийде? Ще б ні... Он, кажуть, поселенці, що вибрались перед війною до Смоленської, всі чисто до одного повернули. Голі, босі... Кажуть, напали на них кацапи і все чисто розбили... А думаєте, з нами того не буде, коли ми отак собі руки зложимо, чи землю оратимемо та Божого змилування чекатимемо? Буде! Прийдуть інші.— Ти, Даниле, Макаре — сякий-такий, підеш вниз, а зверху сяде завойовник і годі. Кажу!.. Час непевний... Чую, що так є...
Люди одні згоджуються, другі ні. З села ще кількох в «петлюрівці» пішло, але решта ні... Коли би, каже, ще мобілізація яка... А то ж не випадає. Прийди і просися, щоби тебе прийняли. Он Той пішов... А чого? Щоби шинелю нову дістати та й додому втікти. Ні?
— Правильно. Що то за військо зі збірної голоти... А добровільно ніхто голову не понесе на втрату...
Матвій пильно стежить за подіями. Думка про Василя не виходить у нього з голови. Пішов і чуток ніяких. Бувало, десь там в Саратовській, чи в якій там був, хоч листа пришле... А тепер нічого.
Коли людей яких зустріне, одразу зупинить словом:
— А ви здалека, пробачайте, будете? Ну, а як там у вас?.. Що чувати? Вийде з того що?
Дехто знає, чого хоче Матвій, дехто й не знає. Опові-да;оть, що «петлюрівці» відступають. Кажуть, бандити та бсльшевики по лісах розвелися, на обози нападають... Хто його розбере, що й до чого... Отак усе перемішалося...
А життя таке бурхливе, таке чудове. В далечінь і ширінь, мов на приказ якогось особливого голосу, твориться і росте небувале... Росте новий народ. Прокидається і міняє назву могутня раса — творець великої минувшини, великих імперій.
Матвій не розуміє цього, але він відчуває те своїм здоровим інстинктом. У його потужній постаті зароджуються і набирають сили нові почування, нові життєві закони.
Часом у неділю Володько читає Матвієві вголос історію. Матвій любить слухати цю книгу «про старе». Хто не шанує старого, не здобуде й нового. Це його переконання. Україна в його уяві вже не те щось видумане, химерне. Ні. Україна це він сам — Матвій Довбенко. Цей велетень праці, цей величний господар з твердим чавунним кулаком і метким розумним зором. А Василь, Володько, Хведот — сини його. Катерина й Василина — дочки. Сухенька Настя — мати, що родила, доглядала, піклувалась... Кров, сила її пішла на «їх» — батька і дітей. А всі разом вони — ядро,

читати