Завантажити

попав. Маленька хвилинка тиші. З тапчана встає Єлисей. З лав зводяться сусіди. З печі злазить Одарка. Очі в неї великі, здивовані. Вираз ніби переляканий. Палажки нема дома. Вона десь вийшла, може, до Харитини.
— Василю!
Це виривається майже одночасно в усіх присутніх... Боже! Василь! З німецького «плєну» вернувся. Ніхто не вірив, що живий. Так. Він живий, але він ледве тримається на тонких, мов патики, ногах у черевиках та обмотках. На ньому чорна по коліна «шинеля» з жовтим нарукавником на лівому рукаві. Щоки повпадали, від чого вип'явся наперед великий, злегка горбатий ніс. Під носом великі вуса.
Обійми. Одарка плаче. Ну, ну... Чого? Він же вернувся. Не було і вернувся. Чотири роки не було. Ходив далекими дорогами, чужими краями, страждав, а ось живий вернувся і знов у рідній хаті, серед рідних людей.
Зняв чорну «капоту», сів на лаві, опер довгі висохлі руки на коліна і дивиться глибоким зором по стінах, по стелі, по долівці.
— Знов дома,— проговорив.— Часом навіть не вірилося, що буду тут...— І повів широкою плиткою долонею перед собою.— Був у Остпройсен. Східній Прусії...— добавив.
Одарка, мов задубіла, стоїть перед ним, Єлисей опритомив її — давай йому їсти!.. Чого ж ти!..
— Охляв,— каже Василь.— Три тижні в дорозі. По станціях повно народу. Тьху!.. У Гомелі два тижні в «лазареті» пролежав. Тиф. Недавно встав. Трудно. Зі Здолбунова, коли б не підвіз отой... Вже й забув... Зі Шинковців один... Мабуть, не дійшов би... Да.
Одарка смажить нашвидку яєшню. Василь роззуває поволі черевики, розмотує отбмотки. Кожну річ обережно і байдуже бере довгими білими пальцями і складає купкою на боці.
— Все вошиве. На станціях без перерви сунуть. Зі Сибіру, з Германії... Туди й назад. Валить народ. Отак клякне десь коло куба з кип'ятком і лежить, як стерво.
Розмотав з ніг промочені ганчірки, стягнув протоптані вовняні панчохи, виглянули білі, кістляві, з довгими покоцюрбленими пальцями, ноги. Одарка цебричок теплої води піднесла. Василь миє ноги, всі дивляться на нього. Володько слідкує за кожним його рухом. Він не може погодитися з думкою, що це Василь. Веселий, радісний Василь, якого він так любив, якого стільки разів згадував. Життя, видно, не проста річ. Зімне, зібгає тебе, видушить із тебе форму, яку захоче, і все...
Ось Василь помився, пішов у кухню, передягнувся у чисте своє. На столі чекає на нього їжа.
— Ви мені, мамо, не давайте такого одразу. Це тлусте,— каже він, дивлячись на яєшню, на смажену ковбасу.
— Ну а що ж? Що ти хочеш? Я думала як найліпше...
— Дайте мені молока...
— Молока? Боже мій! То ж ні одна корова тепер не доїться. Сиру хіба солоного, масла...
Одарка побігла до комори за сиром і маслом. Прийшла Палажка. Побачила Василя і залилася сльозами. Єлисей знов одвернувся... На очі набігають сльозинки радості, і він сам не знає, що казати.
— Ферштеген зі дойч? — чомусь вставив якийсь мудрагель зі сусідів.
— Я, я! — хитає Василь головою.— Яволь!..
— Ах, кічкіне! Сусунате мутелі,— бурмоче Єлисей.— Ах, май лібер гот! — Він тепер знов має сина. Пропадав і знайшовся. Був мертвий і воскрес. І як не радіти, як не витирати шорстким кулаком мокрих очей і, не знаходячи справжніх слів, як не бурмотіти хоч чужі, незнайомі, в яких так само таїться і блищить велика радість, як у кам'яній ріні ховаються й блищать зернинки щирого золота.
Днів цих не забудуть ніколи. Вони нагадують дивну книгу, писану великим мрійником.
Зима лагідна і небезпечна, мов тигриця. Вітер заходу несе теплі хвилі, топить сніг. Льодові фреидлі звисають під стріхами там, де хороняться пучечки червоних китяг калини «прялкам на слину».
З півночі чутки йдуть. Там десь петлюрівці курінями, полками засипали станції. Звідтіль прибувають матроси, що прагнуть великих чинів, промов, походів... Село ні. Село бажає землі та «твердої влади». Осточортіла вже ота западенна «слабода». Хоч і можна даремно рубати ліс, ділити панський лан, зате порядку ніякого. Карбованці пішли. «Осикові» папірці, а «миколаєвки» купами трухлявіють за образом, і не знаєш, чи ховати далі, чи викинуть... Був Ніколка, знав чоловік, що хтось над тобою є... Хтось чатує, стрим робить. А тепер чортзна-що. Ні Бога, ні царя. «Послушаніє й почот» все тобі отак — тьху!.. Халєра знає — що...
Бувало, приказ... Висить тобі бамага — номер, орел, печать... Чуєш, що уряд з тобою говорить, що тверда власть, хоч шапку з голови далой! А то: товариші селяни! Громадяни!.. Сповніть ваш обов'язок! — В'язало б тебе, недуга в твою м', до банти!...
В неділю на церковній та монастирських брамах появляються оголошення.
«Товариші сєлянє! Петлюра зі своїми радами не встановляє настоящого режиму. Він несе безвладдя, бандитизм, непорядки. Права селян і робітників загрожені, бо до влади знов приходять різні памєщикі й капіталісти. Далой з памєщицькими та капіталістичними акулами. Закликаємо вас усіх з оружієм в

читати