Завантажити

от сидить і журиться, а може, й не журиться, бо ж вираз лип» його не сумний. Віз з будою стоїть. Коло нього пара коней і корова. Під возом цебрик. До полудрабка підвішена дійниця.
— Є у тебе отець? — зненацька, не виймаючи з рота люльки, проговорив дядько...
— Є,— коротко відповів Володько.
— На війні?..
— Еее, де там...— заперечив Володько так, ніби йому навіть і в голову не йде, як його «отець» могли на війні бути...
— А брат є?
І чого він хоче? Нащо йому все знати?
— Двох маю...
— На війні?..
— Дома. Старшого, певно, скоро заберуть...
— То ти щасливий. Усі дома... А я от думаю... Сиджу і думаю. От як навкруги багато люду... Все люди, все люди... А я... Мав і я, голубе, трьох синів. Забрали. Сеся, що в буді, невістка з дітинов. Ади, семий рік має... Старшого мого... Десь, кажуть, ніби в полон попав і на Сибір погнали... В Сибір... Менші обидва самі пішли... Хотівєм, єк то кажуть, в люди вівести... Хотівєм, ади, світ показати їм. На гімназію до міста післав. Ет! — і старий махнув рукою...— Училисі. Прийшла війна. Оба, диви, у січові стрільці подалися. І тепер — хіба я знаю?
Володько зовсім не мав бажання слухати історію його роду. Але вираз і мова старого такі щирі, такі прості, що хлопець присів до нього і слухає. Старий розповів про своє життя-буття. Згадував кілька разів слово Україна. Володько слухав, але більше з пошани до нього, як з цікавості. Він потребує дерева на вогонь. А старий, видно, не має з ким поділитися своїми думками. Говорить з ним, мов зі старим. І чомусь пригадав Володько діда Юхима, його пасіху, його господу зі садом і черешнями...
Як то вони сиділи тоді у траві і читали... Ах, як то давно було.
На вогні горять широкі почорнілі дошки з жидівськими написами.
— Ви де набрели тих дров? — питає Володько...
— Тотих?
— Еге?
— Там. Там он окописько... Вояки розбили частокіл... Нема ж чим палити. Змерзнемо без ватри. Пішли й, хай Бог простить, мертвих обікрали... Мертвих не мож поганити... Але — що ж...
— А більше тут ніде не дістану дров? Старий похитав головою. При цьому не відривав погляду з огню, ніби там читав що...
—Я там маю досить. Візьми собі... Візьми, візьми, хлопче!..
— От спасибі вам! — аж викрикнув Володько. Такий добрий дядько... Він ще й на старого не виглядає, а вже три сини має... Журиться бідачисько. Видно, добрий «газда» був. Руки і чоло, й очі свідки того... По цілому нашому світі добрі «газди» є... Розумні люди, поважні люди, «з толком», як сказав би його батько. «І з Австрії, а зовсім, як наш»,— думав хлопець.
Набрав дилів на оберемок і вийшов. Коло свого вогню застав москалів. Дівки, мов вівці, докупи збилися і зрідка відповідають на вояцькі допити. Володькові це не до вподоби. Краще йшли б собі геть. Не дадуть спати.
Розстеляють солому і всі гурточком лягають. Москалів прогнали таки, і ті пішли геть. Дівки мають для вкривання великі хустки, а Володько не має нічого. Але якось-то до завтра видержить. Розіклав більший огонь, згорнувся калачем, мов пес, і заснув.
Але спав не довго. Розбудив його холод. Огонь загас і стало зовсім темно. Дров більше не було. По плечах бігають мурашки холоду. Поглянув на дівок, на худобу. Дівки смішно сплять поскручувані майже вдвоє. Встав і подивився на худобу. Щось її дуже мало. Багато корів бракує. З його товару немає Рогатої й обох озимків.
—- Гей, гей! Дівки! — крикнув він на сплячих.— Вставайте! Вставайте! Товару нема!
— Що? Де? — Дівки зірвалися, мов опарені, на ноги. Кожна кинулась до своїх корів. Посвищи! Почали поблизу шукати, але дарма. Біда та й годі. Ніч, холод, безконечний сплячий, повитий димом і туманом, табір. Від холоду Володько тремтить і цокотить зубами. Дівчата знов розплакались. Шукати треба!.. Десь пасуться. Вкрасти ніхто не міг. Кому тепер ті корови потрібні.
Володько кидає заспаних, наполоханих дівок і подається між табір. Оглядає скрізь вози, худобу при них... Коло деяких палахкотять великі вогні. На них горять здоровенні комердяки. Люди сплять на возах, під возами, на землі коло вогню. Володько зупиняється не раз, щоб погрітися і волочеться далі.
Табір тягнеться безконечно. Маленькі проходи, намети, буди, вогні. Поприв'язувана до вбитих у землю палів худоба.
Коні хрупають що-небудь, корови жують жвачку, люди хропуть. По соші все ще тарахкотять обози і далеко висвічують своїм пружним яскравим світлом самоходи.
Мільйони людей спить тут. Вгорі дзвінке, з грубими осінніми зорями, небо. Гуркіт гармат нагадує близькість фронту. Небо там — ніби хрусталева чаша з вином.
Хлопець довго блукав поміж возами, вертівся часто по одних і тих самих місцях, зазирав до кожної корови, але все безуспішно. Часом здавалося, що ось вглядів, що ось виразно бачить Рогату, теличку...
Підходить, ні. Мусів переконатися, що це омана. Довго так блукав, поки нарешті втомився. Сон морив його також

читати