Завантажити

колисці, а сама сидить над нею і куняє.
— Тітко,— каже несміло хлопець. Жінка не спала. Ксмзді дзеленьчать і падають на дитиву... Втома брала її і завазала у сон.
— Що тобі, сину? —- підняла аоволі розчухрану голову.
— Ваша дівтана... Ми були... Ні. Вона згубила ось три копійки. Я знайшов... Ось візьміть їх...— І Володько швидко, вткнув жінці монету, ніби вона гаряча була, а сам побіг.
Він побіг до батька. Той виходив з садка і, розмахуючи руками, пояснював галичанинові:
— У цьому рядку чотирнадцять щеп. Сам щепив. Овоч все добірна. Ми не садимо усякого сміття. А рядків таких поки п'ять. Несила, знаєте, усе нараз. Вісім різних сортів... Все колись на продаж піде. Цього року на Спаса своя «хрукта» буде. А там он за свининцем школку завів. Тут місце на будучу хату. Тим часом баба тут усякого зілляччя — рожі, пова, сяке-таке натицяла. Я того не одобряю, але що ж... Вона, бачте, квітку любить. Цієї весни знов вісім дичок защіпив. Росте у нас то... Добре росте. А по наших запустах,— ото вийдеш з мотикою, не полінуйся, копни і дичку на втіху маєш... А люблю я це діло. Господарку люблю, аби на чому. Це вже на третьому місці гніжджуся...
— Ая, ая,— похитував головою галичанин.— Садочок маєте файний. Файний... І я сі також був посадив, та...—- і махнув рукою.
— Матвііію! А клич там людей!
Це Настя з порога гукає. Матвій збільшує кроки. Він знає, нащо кликати. Коло копанки хтось хлюпається. Там дівчинка втікачів щось пере.
— Володьку! Кликни дівчинку. Ходіть з нами, дещо гарячого сьорбнем, — каже Матвій.— Тітко! Ходіть до хати...
— Еее, людоньки! Не можу з дітинов... А саму не лишу. Комарі так тнуть.
Настя меншу мисочку витирає, наливає повну юшки. Коли прибіг Володько, вона каже:
— Віднеси це тітці, дитино... Не розхлюпай. Він узяв. Ступав уважно й обережно. Миску держить обома руками за вінця. У руки пече. Приніс і поставив на землі.
Після побіг по хліб і ложку.
— О, кохана дитинонько! Ох, єк тобі дєкую... Та й мамці і таткові най Бог здоровєчко пішле... Горячого давно не ілам. Дві неділі в дорозі. Дай тобі Боже щастє й здоровлє. Параню!
Параню! Ходи, дитино, зі мнов їсти... Сама стільки не подужаю..,— кликнула вона на свою дівчину.
Та присіла і обидві почали їсти. Газда їв у хаті з Матвієвою родиною. Хведот їсть на голу окремо. Володько не має де сісти за столом, тому їсть перед столом стоячи. На комінку світиться невеличка; третій номер, лампочка без гакла. На пінах ледь помітні балухаті тіні.
Сувора, невблаганна ніч навалилася на цілий мир. Земля вгрузла у її чорну глибінь. Заснули люди, звірі, рослини. Тиша сторожка, мов птах, таємно й підступно ховала останні хвилини «спокою», бо коли б хто, припавши вухом до землі, міг почути її тремтіння, ніби там десь хтось тяжкий і неухильний твердо ступав над народами й державами.
Сплять на хуторі Матвія. І тільки перша зірниця розлила пожежу над Жолобецьким лісом, а за городом запідпідьомкали перепілки, втікачі почали рухатись зі сну. Газда ладнав свою «фіру», газдиня вкладала дітей, щоб могли, їдучи, спати.
І коли Володько встав, двір був порожній. Лиш у тому місці, де стояли коні, парував ще свіжий гній.
— Куди вони поїхали, тату?
— Хто знає. «У глуб» десь...
Голос Матвія непевний. Він ввесь у обіймах якогось внутрішнього неспокою. Часто, вийшовши ранком, він грізно подивлявся туди, де сонце заходить.
Шляхом їдуть і ідуть «фіри». Люди у солом'яних капелюхах привітливо і щиро здоровлять: «Слава Йсу Христу». Матвій спочатку не знав, як відповідати.— «Дай Боже і вам здоров'я», казав. Після навчився.— «Навіки Слава!» — промовляв.
По селі гострий наказ прийшов: вся молодь «до окопів». Кожна родина мусить дати одного робітника. Мають їхати закріпляти границю. Там десь коло Радзивилова треба вкопати в землю кількамільйонову руску армію.
Шарварок великий по селі. Жнива на носі. Хліб поріс, мов очерет. Бракує робочих рук, а тут і тих, що є, відривають.
Матвій шле Василя. Настя велику торбу харчів «рихтує». Пече коржі, різники сала в капустяне листя загортає.
На вулиці чекають підводи. Велика юрба дівок і парубків-підлітків пішки вибирається за село. Жарти, сміх, дотепи. Молодь весело вирушає з села.
Від Василя знов прийшла чутка. «Жив і здоров», як і завжди, тільки ще з більшим підкресленням просить посилки. Просить сухарів, «бо їсти зовсім не імєєм чево».
Одарка напекла для нього мазурків з петльованої нулівки на маслі та яйцях... Зі сльозами на очах віддавала Єлисеєві пакуночок. Той іде на пошту... Але чи «получить» він все? Хто те знає. То ж у тій Германії, кажуть, брукву сушену на потеруху труть і з того хліб печуть. Як же «вони» «йому» такі мазурки пропустять.
Наступили жнива. Пашня поросла вище голови, а зерно, якого навіть старі люди від прадавна не пам'ятають. Жито буйне, як ліс. Колосся — п'ядінь ціла. Пшениця лягла від тягару.

читати