Завантажити

корови? «І як їм хочеться так рано вставати»,— подумає він.
— Ну, ну... Ти-но вставай. Он уже всі погнали... Сонце вже он куди вигналось...
Він підніме і розвіє тяжкий кам'яний сон і вмиє холодною росою, зібраною з листя маку: руки, очі, побіжить по молодій конюшині, щоб освіжити набряклі за ніч ноги.
А поки що він спить так міцно і так невимовне солодко. Матвій спить також. Спить надворі під недавно злеженою повіткою. Настелив на трісках соломи, і логовисько готове. Спить, як і завжди, горілиць. Сіре пасмо місяця прорвалось через дірку повітки і всілось плямою, мов розбещений кіт, на твердій його бороді.
Довжелезна, широка тінь Жолобецького дубового лісу швидко коротшала. Над лісом спаялося безліч невидимих жерців, які урочисто зносили на небесне склепіння велетенське огненне світило.
Земля тріпалась, мов піймана пташина, розгортала окраси, бриніла барвами. Нивки поля, мов багатокольоровий прапор, маєстатно маяли своїми просторими полотнищами.
Володько бадьоро ступає босими ногами по сухій, холоднуватій дорожині і веде на ланцюгу четверо — цугом худоби. За ним Катерина тягне другу чвірку.
Йде близько коло корови Лисої. Праву руку положив їй на хребті. Це велика червонавої масті з лисиною на голові, спокійна з добрими дурнуватими очима тварина. Належить вона Катерині, бо дістала від діда Юхима, коли відходила від нього.
З Лисою зв'язана Манька. Вона дуже подібна на ту, яку колись продав Матвій на купівлю землі. Така саме на масть, та сама порода, навіть куцохвоста. Ці дві корови — гордість Матвієвого господарства. Решта — дрібниці, хіба ще Рогата.
Корови повільно і байдуже ступають, їх широкі ратиці потріскують від великого тягару.
День буде жагучий, як і всі попередні. Гарячі промені стрижуть прудко по рештках роси, яка цієї ночі надто неврожайно випала. Лиш червінь сонця і загар місяця, на котрому воно прип'яте, підкреслено голосять непевність дня, якусь зміну, якусь ворохобню...
— Ах, коли б дощ... Так його, людоньки, треба... Так, чуєте,— тошніла Настя.
— Дощу треба! — казав Матвій при зустрічі з сусщом.— Земля, як гніт, тверда.
— Ну-да, ну-да! Дощику брак,— відповідає сусід.— День по дню пражить, як у пеклі.
Володько це чує зо всіх боків впродовж тижня. Пашня завчасно поспіє, не наллється й засохне зерно. А це ж відомо...
І коли пасе товар він, час від часу позирає на небо, на хмарки, що викочуються з-за лісу. Дійшовши до півнеба, вони розпливаються. Хлопець схвильований. Він має досить цікавих особистих справ, які безперечно захоплюють, але «брак дощу» турбує його навіть тоді, коли про це не думає. Ціла його істота відчуває «брак дощу», бо це відчуває земля, жито, пшениця, корови і все живе. А хіба ж він не одно, не цілість із тим усім, що його оточує?
На згарищі своєї буди, свого, як він назвав, куреня, стояв довго і з болем у серці міркував над тим, як помститися над нахабними напасниками.
— Чекайте! Прийде лиш осінь... Тоді побачимо…
Пригнав «з роси» раннім, бо сонце смажило, як у кітлі. Задумав обсадити садок дубочками, але для того треба їх виплекати. У одному куті саду завів шкілку і зносив туди з лісу молоденькі дубочки. Обережно з землею викопував малюсінькі деревця, приносив у шапці додому, садив рядочками і поливав. Та не дивлячись на удатність, з якою він пильнував своєї шкілки, дубочки в більшості одразу в'янули, жовкли і курчились листочки на вмираючих деревцях, які він любив і плекав. Треба було йти знов у ліс і приносити нові на місце завмерлих.
— Що то ти там ото витворяєш? Ти!? Камлуку ти! Думаєш, що тут ліс виросте? — журила його мати...— Краще он пішов би та ряднисько зілляччя коровам припер. Пригнав з паші, як дошки... Не бачиш?
— Я думаю,— розважав Володько,— що дубочки в господарстві пригодяться. Хіба ні? Виростуть, а лісу тоді не буде, вирубають.
Мати всміхається і відходить. А батько взагалі не мав часу до таких справ втручатися. Дяка Богу, має досить клопотів, аби тільки голова та руки витримали.
«На день» погнав Володько, коли над лісом від заходу купчились потужні кусні вайлуватих хмар. «Ах, коли б вони не розійшлися... коли б не розійшлися?» — думав.
Ступав бадьоро, радісніше. Сонце оточене зі всіх боків. Воно вперто змагається з велетенськими, сірими хмарами, що бажають наповзти на нього і задушити...
 
Іди, іди, дощику,
Наварю я борщику...
Поставлю на вербі,
Будуть їсти гороб'ї.
Ще й останеться тобі...
 
— виспівує Володько. Він задирає високо голову і впиває погляд у хмари. І вони його, здається, слухають. Повільно, мов отара летючих мамутів, зсовуються кострубаті велетні і зливаються в одну, сталевої барви масу... Знизу висуваються ще й ще хмарини. Барва неба темніє. Повітря застигає, лиш час від часу, ледь помітно,

читати