Завантажити

телескоп і зворушує мене своєю довгою фігурою, два рази довшою від мене... Мама в нього просто закохана... І коли я заявила, що їду до Торонта, мама мало мене не викляла... Вона переконана, що той швед мій законний наречений і нема відклику. Коли ж я не послухала і таки поїхала, я потрапила у сітку диваків, які бавляться у шпигунство і які хотіли зробити з мене Матту Гарі. Ці люди вдають патріотів, не будучи патріотами, хочуть замазати якісь свої гріхи перед советами і грають в льотерею зради на два боки. Колись такий Макар Іванович пробував іцастя де інде, там не вдалося, тепер заграв на іншу рулетку. Його місією "розкладати еміграцію" і "вербувати співробітників". Зіна клясична міщанка без мозку і принципів, лишень з претенсіями, намагалась спокусити мене і післати мене на вас. Чому на вас? Ви на їх думку прекрасний об'єкт "для використання"... Зрештою, мені потрібно було долярів, мама посилала мені десять долярів на місяць, Зіна знайшла кілька Лисих, я їх малювала, але всього було мало. Брати якусь роботу? Яку? Мити помости? Прибирати кімнати ?
А моя мама... Колишня буржуйка... Батько був інженер... Вони мали доми з Харкові і хутір десь на провінції. Я цього вже не бачила. Його засудили і знищили за його неросійське прізвище... Був же час пошести шпигунства і кожний, хто не був росіянином вважався потенціяльним шпигуном. Батька судили за якийсь саботаж, я вже не знаю, щось там в Донбасі. У нас не можна було про цс говорити. Нас викинули на вулицю... Ви це, зрештою, знаєте... Мати десять років водила в Одесі трамваї... А брат у Москві. От і все...
— Що ж ви мали зробити зі мною? — спитав я жартом.
— Шпигуна... Розуміється.
— Що я мав шпигувати?
— Не знаю. Не мій бізнес. Я мала лиш завербувати...
— Отже "каґда би не Єлена" (цитата з вірша)... Коли б не Зіна... Не Макар Іванович... Не бачити б нам Сімко.
— Це їх ідея — розуміється. Знаходять Лисого. Я його малюю... Дістаю котедж... Запрошую вас... Ви потрапляєте в мої сіті. Я шантажую вас коханням... Зіна шантажує мене Лисим… Макар Іванович шантажує нас наганом. Ми зломані. Вас посилають на фабрику літаків... Мене женуть на Бермуду... Я шукаю жертви, мобілізую, шантажую. Ми діємо. Розгортаємо операцію... Чи ж не чудово ?
А Лисий... Це така наша мамалиґа. Коли я намалювала його портрет, він дивився, дивився на мене а потім питає: ви добре, дівчино, малюєте, але з чого ви живете? Я йому щось, не пригадую що відповіла, а одного разу він кличе мене до свого готелю на Бейстріт і таємничо вручає мені чека на двісті долярів. Тільки прошу нікому не кажіть, бо як довідається жінка — з'їсть. І цо все. Між іншим, — додала вона до цього, — мама не знає, що ми з вами були на Сімко. І вона хоче бачити вас. Завтра прошу на родинний обід. Увага! Увага!
— Зворушливо вдячний! — відповів я. — А що, як не витримаю іспиту?
— Мама під сильним терором.
Я бачив Лену в її гарній подобі, її ніжні, тонко різблені рамена і її делікатно різблені, тонкі пальці. Їй потрібен протектор, сила, захист, їй потрібен муж, чоловік. Їй потрібні засоби. Розуміється, вона може "знайти працю", але яку? Малювати портрети? Кельнеркою в ресторані? Продавачкою у Ітона?
Справді проблема. І я не знаю, у якій подобі з'явитися на очі її матері. Що сказати? Що обіцяти? Що дати? Себе самого? Яка з мене вартість для матері, яка хотіла б бачити свою дочку на троні Клеопатри. І цілком заслужено. Я переконаний, що терор Лени не грає для неї великої ролі, маючи за собою десять років практики кондуктора трамваю.
Такі ось і інші подібні думки проходили через мою мозкову лябораторію під сардонічні звуки саксофонової оркестри, до якої у другій залі на крузі танцювали пари, освітлені смугами кольорового світла. Випите вино і присутність Лени настроювали мене на всілякі дивовижні кімбінації й відчування, перед очима в різних напрямках, ніби на притьмареному екрані, рухались людські силуети і все разом видавалось нереальним, ніби з іншого виміру простору. Моє обличчя, дарма що притьмарене освітленням, як і звичайно, було відкритою книгою, в якій можна читати кожній грамотній людині і в якій Лена до схочу читала. І дуже розуміла. Вона бачила мене наскрізь і на цей раз, як мені здавалося, цілковито зі мною годилася. Вона рішена бути моєю жінкою, йти жити до однієї кімнати, бути продавачкою у Лоблавс, але чи погодиться на таке її величність мама? Напевно вона питала дочку: а який його фах? А що він робить? А скільки заробляє? О, мамо! Він добрий механік! Ме-ха-нік! Чи не досить нам тих механіків? Він дуже талановитий! Він хоче бути письменником! Письменником? На якій мові? Чи він живе в Києві, а чи в Торонті? Досить, досить! Тут треба жити по-людськи. Особливо, хто може! А ти можеш!
— Як ваш?, мама зветься? — запитав я несподівано.
— Лідія, — відповіла Лена одним словом.
— По батькові?
— Іванівна.
— Чи не хотіли б ми потанцювати?
— Розуміється. Давно час!
Ми

читати