Завантажити

мене солідний пан у звичайному одязі в окулярах і з лисиною, який попросив мене сідати перед його бюрком і який почав завдавати мені одне за одним питання. Ім'я прізвище, рік народження, місце народження, подружній стан, релігійне віроісповідання, головне заняття, коли прибув до Канади, яким кораблем, на який документ, скільки провінцій має ця країна, яка в них найбільша, яка найменша, яке головне місто Бритійської Колюмбії, як зветься прем'єр федеральної влади, як голова міста Оквілу, якими привілеями користаються громадяни цієї землі, який їх соціяльний устрій, що таке демократія.
На кожне питання я відповідав, усе йшло без найменшої затримки, солідний пан був помітно вдоволений, його очі посміхалися, на закінчення ще одно питання:
— Чи маєте нерухому посілість? Я відповів так. Що саме? Я відповів також. — В якій приблизно вартості?
— Приблизно пів сотні тисяч, — відповів я. — І ви до цього часу не одружені? — Ні, ваша достойносте (солідний пан був суддею), але ми на добрій дорозі, — відповів я з усмішкою. — Надіємось, що та дорога не буде далі аж така довга. І наперед вам ґратулюю. Наша країна потребує активних людей. Дякую. Побачимось за три місяці, — Солідний пан приємно усміхнувся, подав мені руку і ми розійшлися.
Коли я виходив з міської управи і всідав до свого "Меркурія", я мав дуже повний, певний, вдоволений настрій, а вечором дома, я ще і ще раз сам зі собою, перевіряв і передумував довгу чергу причин і наслідків, я вступав у ще одну сферу, яка була поза мною, я відривався від якогось старого берега, мені трохи дивно, і сумно, і ніяково, і боляче, а разом мені спокійно і радісно. Чи я забув про землю предків? Ні. Не забув. І не залишив. І не зрадив. Земля моїх предків далі моя земля, з неї зліплена моя плоть і моя кров, і мій дух, і моє минуле. Але мене змусили вступитися. Мене вирвали. Мене вигнали в океан, у простір, у безмежність. За мною замкнули й зареґлювали залізні двері, за мною спалили мости. Не я, не моє тіло і навіть не мій дух у зударі, у зударі моя віра. Я не скорився. Я не міг скоритися. Я не мав сили скоритися. Не знаю звідки і для чого ця моя сталево-тверда нескореність, але вона є, вона буде. І ніколи, ніколи я не вижену її з моєї крови. Мій дух так само не зносить насильства, як тіло отруї.
Але разом з цим... Добрий Боже! Чи маю право нарікати ? Он той сьогодні суддя ласкаво підніс мені моє право, мої ключі до нової, гарної, багатої, великої свобідної землі, розложеної свавільно між двома океанами, як той біблійний рай між двома ріками, з якого вигньно Адама, а вселено працю, піт, розум і побудовано автошляхи від краю до краю. Побудовано право, порядок, закон. Катруся була здивована, коли зайшла вечором і застала мене не в робітні, як звичайно, а у фотелі, перед ватраном великої вітальні з пляшкою південно-африканського вина і двома чарами на столику.
— О, Павле! Що це значить? — захоплено питала вона.
— Нічого, — казав я спокійно. Ще покищо нічого. Лишень... — я налив другу чару і подав Катрусі. — Випий зі мною. Я щасливий.
Катруся брала чару, дивилася на мене питальне, ми випили, мені треба було щось казати, я вперто мовчав, заносилось на провесну, я не мав права далі зловжирати її терпеливістю, питання судді з Оквілу робилося нестерпно важливим.
Але я не міг нічого сказати, мій язик не повертався, я все на щось чекав і чогось сподівався. А що, як вона справді вернеться? Я не був від неї звільнений. Я тримався за місяці, за дні і навіть за години. Ми стояли на гострій грані, на дуже вражливому місці, у дуже діткливому становищі: чи міг би я справді залишити Катрю, наколи б з'явилася Лена? Не було відповіді і я не був рішений, я лиш відчував, мені лиш щось настирливо дошкуляло, я лиш не міг від цього звільнитися. Біля мене невідступне була Катруся. Ми їздили на танець, ми робили відвідини, ми годинами говорили про те тільки, що якась інша Катруся "не так" на мене гляьула, або якийсь інший Павло забагато притискав її під час танцю. Ми робили сцени, ми творили шекспірівські діялоги і кожну цю драму ми кінчали бурхливим епілогом у моїй постелі.
Чи в такій ситуації мала право вертатися Лена? З весною відновлялося багато роботи, ця запопадлива господиня відкривала біля дому безодню безобразної наготи, сита, пахуча земля вимагала уваги, вже у квітні ми з Катрусею почали наші муравлині заходи з лопатами, рискалями, граблями, чи то при заході сонця після фабрики, а чи суботніми та недільними днями відпочинку. Вирівнювалися и очищалися травники, закладалися нові клюмби, окопувались дерева, підстригались живоплоти. Моя робітня завалена проспектами квітярства, підручниками городництва, торбами насіння, купами коріння. Коли я торкався землі, вона хапала мене, як павук муху, і катувала мене своєю ненаситністю. Вона вимагала від мене квітів, кольорів, запахів, краси, уваги. Квіти милують зір, очищають сумління, сприяють травленню. Коли хочете бути здоровим — виходьте кожного ранку зі сходом сонця і гляньте на

читати