Завантажити

треба розуміти? — І де ви берете тих красунь? — Ласкава Божа долоня. — Зрадьте й мені її таємницю. — А може ви її знаєте. — Коли б знала — не просила б ласки інших. Інколи ми не знаємо, що маємо. — Можливо, можливо. Чому ніколи не заглянете? — Знаєте, які ми завантажені. — Чи ви для всіх такі завантажені? — На жаль, для всіх. І для себе самого. — А чи ви хоч коли згадуєте? — Навіть багато. — А чи догадуєтесь, що вона за вами тужить? — Як смію? — І тужить, і чекає, і даремно виглядає. — її голос здригнув і урвався, у мене забракло слів, настала мовчанка. Заграла знов оркестра, на цей раз танґо, і ми танцювали вдруге. Я відчував її тепле, пружне тіло і здавалося, що воно випроміньовуе якесь особливе хвилююче і п'янюче вібрування... І при цьому я гостро і дошкульно відчував Лену.
А коли скінчився танець, я відвів Марту до її товариства, привітався з Михайлом, що сидів при столику і був весь понятий гарячою дискусією з якимсь добродієм у великих окулярах. — А як по твоєму, Павле, — питав він мене. Чи ми повинні тут лишитися назавжди, а чи вертатися назад, як що буде нагода? Ми ось тут з інженером Семковим ведемо про це дискусію. — Я ще не маю рішення, — відповів я. — Ви ще вагаєтесь? — запитав мене інженер. — Скоріше — про це не думаю, — відповів я. — А я думаю, — казав інженер. І переконаний, що ніхто з нас і при ніякій погоді назад не вернеться. Бояр ось твердить, що нас там чекають. Хто і для чого має нас там чекати?
— Напевно є й такі. Та справа там не скінчена, — відповів я. — Але яке нам до того діло? — казав інженер. — Велике. Ми там дещо залишили, — відповів я. — Хіба не знані могили предків, — казав інженер.
— Це також арґуменг, — казав я. — Хіба для тих, хто дивиться взад, — казав інженер. — Щоб бачити наперед, треба конче дивитися назад, — відповів я. — Але що нам тут бракує? — питав він далі. — Нічого. За вийнятком минувшини.
Мені ця мова, а особливо її тон, а головне мій тон, не дуже подобався, а тому я відійшов. При відході інженер подав мені чарку віски зі содою. Ми підняли чарки. — За згоду! — казав він. Ми випили, а Марта заперечила: — Але я з вами не погоджуюсь! Чи потрібна нам згода? — Ми не говоримо про вас, шановна пані, — казав інженер. Я не дослухав кінця цього діялогу і віддалився.
У цей час велика заля виглядала ніби в ній бушував гураган Дора, у різних її кінцях вже лунали степові, розлогі пісні і нагадували українське село, коли набирали рекрутів. Я пив помірковано, мене стримував "Меркурій" з його гаслом "хто їде — не п'є, а хто п'є — того везуть", але Катря пила і впилася, і була чудова. Її розхапували на танець, а в тому навіть Снилик, заприсяжений ворог "теперішніх танців", який встиг вирватись від своїх юних поклонниць і запопадливо крутився з Катрусею у дикому вальсі. Катруся була екзальтоване захоплена, вона закладала мені за шию руки, прилюдно цілувала і казала: Я те-бе лю-б-лююю! Чому ти такий? — Всі нас вважали за наречених і ми тільки й чули: Коли ваше весілля? Коли нарешті у вас гуляємо ? Коли, коли, коли. О те коли! Заперечень не було. Але "коли" дискретно замовчувалось.
О годині четвертій рано ми були дома, по дорозі, в товаристві Снилика, Медиків і Боярів, ми затримались у китайському ресторані на Лейк Шор-і, з'їли вечерю з різних "шрімсів", випили добру каву, багато, голосно гомоніли, Марта вимагала їхати до неї, Снилик залицявся до Катрусі, Медики намагалися стримати наші бурхливі темпераменти в межах пристойности, китайці поглядали на нас загадково, ми довго не могли розстатися, довго прощалися, жінки обліпили нас своїми кармінами, а коли все таки розірвалися і коли ми з Катрею прибули до нашого дому, вона відмовилась йти до себе, а обнявшись, під мажорний осінній шум вітру, головними сходами, через веранду, як два злиті у один привиди, побрели до мого зачарованого темнотою дому. І тут Катруся, як була у своїй брокатовій сукні, кинулась на мою "континентальну" постіль, розкидала руки, закрила очі і блаженно прошепотіла: — Я щаслива! Я, Павле, щаслива! — Світились і гасли світла, шуміли сосни, бив вітер.
 
* * *
Так приходили і так відходили швидколетною панорамою, мабуть, останні мої парубоцькі дні, минав і відходив, у безвість безвістей, мій найпотужніший, великий рік, я починав було розмашно жити, я повірив, що я хочу, можу і вмію жити, і я пізнав, що можна жити гарно, і повно, і надійно... Цієї ж осени, зараз після балю інженерів, я замінив свою солодку фабрику "равнтрі" на алюміньйовий палац Форда. Я зайшов було до його контори, виповнив аплікацію і по трьох тижнях, я вже стояв, як гладіятор, у великій, довгій, новенькій залі, у якій вертілось сотні колес, натискав один ґудзик і витискав гігантським пресом каркас машини, я мав лиш одну, денну зміну і всього десять хвилин їзди, а тим самим вісім круглих вільних годин для моїх інших комерційних комбінацій, які засадничо вирівнювали й крили мій вибагливий бюджет.
Чи був я вдоволений? Життя не вдоволення, це потяг, що біжить по рейках і

читати