Завантажити

святочним виразом, яка намагалась протиснутись між людьми до мене і не могла цього осягнути. Така виразна реалістична картина, я це уже переживав, а коли прокинувся, здавалося, що все ще бачу те миле личко з його впертим на мене поглядом.
Мені було соромно й ніяково і коли б не Марта, яка стояла надімною у пишному домашньому халаті і настирливо питала, що мені снилося, я, можливо, зірвався б і побіг шукати той сон у дійсності. — Що вам снилося? — допитувалась Марта. — Що вам снилося? Вам щось незвичне снилося! Я стояла й дивилася. Ваше обличчя було дуже тривожне. Що? Скажіть, що?
Я не відповів, а швидко встав, демонстративно потягнувся і струснув головою. І попросив щось пити. Марта принесла склянку помаранчевого соку, я за одним духом випив і все ще під враженням сну, хотів був прощатися і відійти. Але Марта зчинила спротив, настояла, щоб я затримався, згори зійшов Михайло, ми ще раз розговлялися, одначе мій добрий настрій не вернувся більше. Марта виразно гнівалась. — Що з вами сталося? — питала вона з докором. — Нічого, абсолютно нічого! Можливо, я втомлений... І мушу від'їхати... — О! Знаю. Розумію... — надулась вона. Але я не міг нічого зарадити. Я мусів відійти.
Біля другої години я все таки розпрощався з моїми друзями. Це був криштально ясний день доброї, свіжої весни в її початковій подобі, коли перші навали тепла півдня вперше здолали сили зими, коли по городах розгортаються жовті вогники свіжої форситії, а по всіх травниках простеляються перші яскраво-зелені килими молодої трави, коли відчиняються ґаражі і переданими, у сяйві сонця, барвіють авто-машини.
Я їхав широкою, просторою, помітно порожнішою, ніж звичайно, дорогою, передомною і за мною бігли машини в напрямку Ніагари, як звичайно, мене цей рух наповняв бадьорістю, у вухах все ще звучали прощальні лементи Марти і уривно в думці виникали то зникали фраґменти недавнього сну.
Дома, на моєму їдальному столі, на цей раз покритому білою, вишитою скатертиною, я знайшов дві, синю й червону, крашанки і писульку "Христос Воскрес!" Воїстину воскрес, Катрусю! Воїстину! Дякую мила! Дякую! Я взяв слухальце телефону і набрав її номер — Гальо! Катрусю! Христос воскрес! — О! Воїстину! — почув я радісний голос. — Де ви були? — У церкві Привітання тітці Ен. Чи не хотіли б кудись зі мною? — О! Дуже. А куди? — Куди будь. До кав'ярні, на танець. — А коли? — Десь під вечір. Біля п'ятої. — Добре. Дуже добре. — І ми домовились.
Блаженна святочна втома, пригадую її ще з часів дитинства, яка перетривала роки безсвяточности і вос кресла тепер у всій своїй силі, можливо, як атавізм да лекого минулого. А можливо я був направду втомлений останніми місяцями, жив нервами, а коли прийшло від-пруження то разом з ним і реакція на пружність. Ви магалось відпочинку. Я приліг з книжкою на канапу і під наркозом кількох сторінок читання непомітно за снув. Двері моєї хижі, коли я був дома, ніколи не зами калися і по часі я прокинувся від відчуття, що біля мене є хтось сторонній, а коли я відкрив очі — побачив дівчину у нарядному гуцульському строю — пречудове гаптована, барвиста сорочка, спереду і ззаду темно-червоні ткані запаски... — Невже це ви ? — вирвалось у мене спонтанно, я зірвався на ноги і ми кинулись в обійми. Забули за слова, лишень горнулися, задихалися цілунками, а коли прийшли до себе, я захоплено викрикнув: — Катрусенько! Але це справді! Чудово! Просто чудово. Де це ви взяли? — Вишила, — відповіла вона кокетливо, вся сяюча, мов спалах огню. — І невже сама ? — А таки сама. — То ви... чарівниця!
— А чи любиться, — казала вона по гуцульськи. — І навіть дуже. - То маєте ще й оце, — подала вона мені пакуночок, що лежав на столику. Я негайно розгорнув
— О! Катрусе! — вирвалось у мене. — То це ж не можливо. — А чому неможливо? — Бо неможливо. Бо я не заслужив. Бо така сорочка... Ні - ні - ні! Це неможливо, ніяк неможливо! — Чому не можливо? Ану одягніть. Чи буде личити, — казала вона переповнена видимим щастям, яке лилося повінню з її надхненної істоти.
Я мусів одягнути... Це була філігранно вишита, гуцульського крою зі стоячим низьким коміром і широкими, без чохлів, рукавами сорочка, зовсім, до найменших дрібниць допасована, домережана — справжній твір справжнього мистецтва, від якого промінювала справжня краса. І коли я вийшов з другої кімнати у такому вигляді, Катруся так зніяковіла, що здавалось, вона зірветься і втече. Її щоки залились густим рум'янцем, її очі горіли сяйвом, я підійшов до неї, взяв її теплу руку і легко потягнув до себе. Вона на мить насторожилась, ледве помітно здригнулась і кинулась до моїх грудей. Я обняв і пригорнув її до себе, підніс рукою її лице, її очі були вогні, її уста були гарячі і, здавалось, вона не може втриматись на своїх ногах. Я обережно підвів і посадив її до фотелю. Вона сиділа і деякий час не дивилась, мала закриті долонею очі. — О, Катрусю! — казав я. — Мені соромно, — відповіла вона. — Соромно? Вам? Чого? Що ви така надмірно чудова? — О, не кажіть! Не

читати