Завантажити

помогло. Забрали все, що мав, коняку забив сам. Казав, як має дістатися чортові, хай краще здихає.
Надія прибіжить і скаржиться. І того нема, і того бракує. Марія, що тільки мала, давала. Відривала від уст, але ж дитина просить, і що б то вона була за мати, коли пожаліла б чогось власній дитині. Не винна ж вона, що її зробили жебраком.
—А як Христуся?
— Росте. Тільки нема чим кормити...
— Боже, Боже! Що то вийде з таких людей, які з дитинства голодують, — журиться стара. — І ми не в розкошах жили, зазнали всього, але такого ще, певно, світ не бачив.
— Вчора, чуєте, вигнали в поле, і збирай йому з-під снігу бараболю. Розгрібали, копали, але хіба то робота? Мука і кара.
Марія стоїть, дивиться у вікно і мовчить. У неї тісно затиснуті вуста, у неї погляд залитий болем. Маріє, Маріє! Ну, що? Чого плачеш?
— Мамо! А ми все-таки будемо жити!..
Марія соромиться старечої сльози. Не можна тепер плакати. Що це поможе, та і сліз нема. Всі вилились.
— Все, все забрали нам. Ах, мамо! От вже ніяк не знаю, за що нас покарано. Ну й за що, — продовжує Надія.— Думали, дадуть людям щось. Мусять же щось їсти. Думали, розділять бодай на душу, а решту хай вже беруть. Чому б ні?.. Навіть їм не хватило. «Що ж будемо ми їсти?» — питають люди. «Нам до того нема діла. Їжте те, що на полях лишилося». Мусили, чуєте, всю солому перемолочувати, щоб їм досипати хлібозаготовку. А хіба ми винні, що у них такі машини? Коли б ви тільки бачили, які то машини. Пустиш снопа — і половина зерна лишається. А все ми винні. У всьому ми, бо ми голод робимо. Не вони — ми! А після все змокло, поросло. Нагаями гнали людей з піль, не дали навіть докінчити зібрати, а молотити мусили. І знов ми винні. Винні, що почав падати дощ, винні, що молотили під голим небом. Ну, а хто ж буде винним? Ті, що там, високо? Чи ті, що видумали все оте божевілля? Певне, що треба на когось зіпхнути вину. Треба когось покарати. І от маєш... Пухни з голоду...
Надія все говорила. Не могла зупинитися. А Марія і так це знає. Не засліпли ще старі очі. Бачить, бодай би ліпше таки засліпили... А після Марія йде до комори і несе вузлик.
— На, дитино. Давай хоч малій їсти. Та вже напевно не винна...
— А що ж вам? Що будете їсти?
— Ет, дитино. Не журися за нас. Нам і вмирати можна. А от вам... Що з вами станеться? Думаєш, думаєш не раз... І що ж...
Надія пішла. Під рукою понесла вузличок. Все-таки мама є мама.
Десь серед зими приїхав був додому Лаврін. Витягнувся і завчасу помужнів. — Знаєте,— каже,— хто знає, чи не заберуть і мене?
— Куди тебе? — питає Корній.
— Куди? Питаєте куди. Нема чого й питати. Туди, де вже погрузли мільйони. У прірву, яку людським м'ясом гатять...
— За що ж? За що тебе?
— Видно, робота Максима. Теж братика маю. Чистка підходить. Опінію мушу мати. А він же начальство.
Побув три дні і від'їхав. А по тижневі Марія йде до міста і несе на плечах клунок харчів. Сніг, метелиця. Дороги заметені. У вічі січе, засипає, забиває дихання. Марія підійде і зупиняється. Відсапує, витирає мокрі очі.
Вона не плаче. О, вона вже давно не може плакати. Не плакала і тоді, коли почула, що «його» вже забрали. «А чи має він що їсти? Де він спить? Візьму і бодай хліба кусень віднесу. Корній захворів. Кашель його душить. Віднесу вже сама. Якось таки дійду».
І пішла. Пішла і йшла через сніги й хуртовину. Йшла багато верств до того самого міста, де колись лежав Гнат. Йшла і навіть згадала про нього. Де то він? Кажуть, жиє ще. Йшла далі і далі, і коли б треба було йти безконечно, на край світа, і тоді йшла б. Там же, люди, сина її під землю дали. Єдиного... Єдину і останню надію. І ви ще скажете не йти?
Добилася до міста. Хіба ж можна знати, де його знайти? Звідки це можна знати? Що вона — тут виросла, чи що? Вона знає своє село. Там вона знає виходи...
Йде просто до тюрми. Приходить:
— Чи тут, люди, тюрма? — питає.
— Нєт у нас тюрем, старуха.
— Ну, але ж десь сидять ваші в'язні? Допра вона, чи як? Не знаю. Стара я... А там мій син. Невинно, хай мене Бог скарає, що невинно забрали...
— Ну, ну, старуха, з Богом своїм. Не плач. А что твой син?
— Єдиний, чуєте. Є ще один, але не син він, враг...
— Нє то спрашіваю. Что он? Врєдітєль, контрре- волюціонер?
— Який вредитель? Що ви ще видумали! У тих... у як його... у комсомольцях, чи ,що, був...
— Аа-а!.. Значіт, рвач ілі петлюровец. Как називаєтся?
Сказала. Пан подивився. Вернувся.
— Напрасна, бабка, прішла. Не дабйошся к нему. Нет здесь такіх. Такіє йдуть в центр... Стоїть і дивиться.
— Пане! Голубчику! Товариш дорогий! Пустіть мені його. Прошу вас! Пустіть мені!..— виривається раптом у Марії.
— Ну что ти, что ти! Какой я пан? Нєт єво здесь. Панімаєш? Нєт. Німа єво! Розумієш? По-українські ж гаварю. У центр такіх бєрут...
Марія знов думає. По часі каже:
— Коли б то знала бодай, де

читати