Завантажити

кажу, оте волочиш?
— Хай йому кат, поки вложив! Ото-то намучився. От привезу... Досить в буржуазії настоявся. Хай ще постоїть і в мене... Вйо, булана!..
 
Х
Твердою, вправною рукою вів Корній розхитану свою господарку. Вигнав кілька кубів самогону, але скорше на брагу для худоби, ніж собі Весна наближається. Поле знов тягне. А Максим не лишився дома. Посварився з Марією і Корніем, назвав їх контрреволюцією і подався. Лаврін ходить до школи і вечорами читає вголос Кащенка.
Корній слухає і втирає сльозу.
— Так жалісно написано, що Господи. Ах, коли б тепер козаки...
Надія давно дівка. Вернувся з війська додому славний одинак матрос Архип Паньків. Побачив Надію і, заходив. Він не простий парубок. Бачив світ, Кронштадт, «Аврору», самого Леніна чув. Останнє — правда, сумнівне, бо вернувся перед «Октябрем», але хто буде перечити.
Надходить весна.
— Ах, коли б вже яка тверда власть прийшла,— зауважує Корній.— Сіяти он треба, а вони кожний день мітинги і мітинги... Україну якусь видумують...
— Тату! — кричить Лаврін.— Are ж ми козаки! Москва зруйнувала нашу Січ. Україна поверне козаччину...
— Сіяти треба, хлопче... Козаки козаками, але поле не чекає. А відділитися від Расеї не жилаю. То значить, що і Сибір не наша буде. Захоч куди поїхати, а тут тобі границя. Ні, сину... Не жилаю такого...
— Сибір! Сибір! На чорта нам та Сибір!
— Земля там добра і багато...
— Каторга там добра, не земля. Колись, може, ще москалі і нас поженуть туди, як гнали в старі часи козаків...
— Всьо его чепуха і єрунда,— заявляє Архип.— Настайот новая власть, власть рабочих і крестьян. Нікакіх москалів і нікакіх козаків. Всє равни, всє братья. Что за Україна такая взялася? Пять лєт на флотє прослужіл, з товаріщамі с адново катєлка єл, братом називал, а тєпєр дєліться.
— Москаль нам ніколи не був брат,— сперечається Лаврін. — Вони знищили наше козацтво, московський князь Андрій Боголюбський у тисяча...
— А, єрунда! Тєпєр нікакіх тобі князєй. Все равни.
— Ну, щодо всє равни,— вставляє своє Корній,— то вже, Архипе, пробач. Тут уже не те... Бо як, скажемо, який-небудь там свинар може рівнятися з таким генералом, чи що... Абсурд... По-моєму, вже досить тої революції. Треба б до діла. От би тверду власть завели, а то чорт знає що. Кожний день нові оголошення та оголошення, а власті ніякої. Що хоч, то й роби... Якусь там Центральну раду завели і тільки знай — радять. Де власть? Де, справдується, власть? От саме главне. Коли хочуть селянам дати землю — правильно. Не перечу. Селянам надо землі, потому вони безпартійні хлібороби. А далі закройсь, і кінець, і всьо.
І нарешті «тверда влада». Настав гетьман. Покликали дядьків до волості і «потребували» вернути все, що забрали у пана. А як його тепер повернеш? Хіба ж Галка чи Пріська може вернути оті перини, які вже давно попорола і поробила з них своїм дочкам подушки на придане? Хіба ж Сидір у стані повернути «картопляна», коли він давно не існує на світі? Стояв, стояв у шопі, заважав, а нарешті: «І на якого бісового батька притягнув оте доробало! От не було кому мене бити!..» Взяв сокиру — трах, трах, і з «картопляна» трісочки. А тепер поверни...
— Воно панятно... Плохо було, када всьо майо твойо. Розтащили, розбили, а тепер нема. Але хіба людина все може знати? Нащо ж тоді давали слабоду? От тобі й слабода. Дали, а тепер ти, селянине, відвічай! Несправедливо. Далой!..
Чагарниками, ярами з обрізами, «кольтами» та поіржавленими «максимами» повзуть повстанські тіні, тримаються землі, наслухують. Ніч. Тиша. Станція он. Видно — приїхав поїзд, гуде свисток і хрусталіють огні.
— Хто там, сукин син, закурив? — шипить ватаг.— Замри!..
Чорні тіні припадають до землі, завмирають. Стан- ція як на долоні. По рейках маневрує поїзд. Під великими ліхтарями повільними кроками сюди й назад ступає чорна постать в шоломі з наїженим багнетом.
Повстанським обрізом бере її на ціль. Навколо тьма, а ліхтар світить. Обережно!.. «Бах!..»
Блиснула і ревнула темнота. Чорна в шоломі постать згорбилася, мов кишеньковий ніж, і припала до землі. Повстанці біжать.
З-за залізничного валу брязнув «кольт», загаркали обрізи, трахнуло кілька бомб.
Ми не шукаєм параграфів, ми самі творимо закон...
Ті там заметушилися, сиплють з поїзда і розсипа- ються в пітьмі. На ранок лишилися вони розсипані по нерівному брукові, мов потоптані лантухи. Сталеві шоломи впираються об камінь і закривають очі.
Іван Казмирець дбайливо обмацує трупа, шукає «часів» і лається поганим словом, що сволоч не має. Вже хтось витягнув.
— Іван! — гукає його товариш Середа Хоть.— Оберни його. У нього ще й на с... кишеня...
—Іван обернув. Дарма. Там книжечка і збірка фотографій. Розсипав їх, сплюнув і покрив матюком.
Минула тверда влада, і настала знов м'яка. На мурах оголошення. «Вся влада, український народе, у твоїх руках. Виконай свій святий

читати