Завантажити

смик, мов пес, глодав скрипакові струни, тим буйнішав танок, тим скаженіше виробляли парубоцькі ноги.
 
Танцювали ми, танцювали всі легіні й дівчата, лиш Марійка стояла затиснута в самий кут і сумно дивилася. Наші тепер музики й наш танець. Легіні, мов жеребці, реготали, а дівчата вивівкували й шалено витуптували ногами.
Дивляться на це Манівчуки й буряться. Ніяково переривати гульню. Звичай такого не каже, але й дивитися. як твій ворог у твоїй хаті перед очима гуляє й тішиться,— не можна. Хто б видержав таке. Старший з них устає і виходить. Метке Павлове око помітило це. Помітив це і Юра, бо вже про все догадався. Але вони гуляють далі. Душно й кожухи злізли наопашки. Музики дістали ще таляра й чарку — заохочені тнуть.
— Ей, брати мої, соколи! — гукає Павло. — Погуляємо, чарку випємо за здоровля, бо тільки й маємо нашого. Умреш і згниєш, а втіха іншим лишиться. Ай, дівчата, зозулята! Котора полюбить, приголубить — озолочу, замилую! Гей!.. — в цей час котрийсь із легінів сіпнув його за полу... Оглянувся — Тулайдан Гнат з Ясіня.
— Ходи-но, бра, сюди, — і потяг Павла взад. Він продерся через натовп, щось там з легінями порадився, за хвилину покликав Юру і мене.
— Здається, брати, що нам хочуть тут помяти трохи ребра. Шепни, Дми, кому треба, а я піду гуляти далі. Та буками запасіться..
Хлопці, що з нами прийшли, обурилися. — Як! Що значить? Коли гуляти, то всім гуляти. Нате й весілля. Цокани гості в нас, не дамо їх.
Це все в темних сінях. Бачимо, один за другим смикнули Манівчуки надвір. Чуємо, за стіною шепчуть і мабудь чарку пють. Видно Манівчук частує. Через хвилину з ревом протиснувся з двору до хати якийсь легіниско. Здоровий. Реве, як бугай.
— Гей, хто тут зайвий з Угорщини, давай дорогу!
В наш город стріляє. Але .Павло ніби й не до нього. Легінь уліз до хати, реве, смикається до Павла, ніби ненароком пхнув на нього дівчину. Павло терпів, терпів і раптом — брязь легіня в пику.
Удар був меткий і щирий, легінь поточився й клякнув додолу. Навіть скрикнути не встиг. За нього хтось на цілу губу ревнув: гвавт! Цокани розбиваються!
Захвилювався натовп. Манівчуки ввігналися до хати, за ними гурт легінів Повінню хлинули й наші легіні.
Павло відступив набік, зціпив пястуки, випнув груди. — Ану, кому життя обридло! Підступай! — Лютий, увесь тремтить, обличчя — жар. Всі легіні самі від себе на два табори розсипалися. Ми не чекали нападу. Раз, раз! Репіт, брязкіт битого посуду та вікон. Оджоги, коцюби, макогони — все пішло в хід. Згасло світло. Хтось вже через вікно вилетів і там на ціле горло репетує.
Хатній бій йшов непомітно, та хтось заревів, ніби його душили. Блиснуло знов світло й усі побачили старого Манівчука в обіймах Павла. Міцні були ці обійми. Так уміють лише медведі обіймати. Від них усі кісточки старого тріщали.
— Так це тобі за батька. Раз! Раз! Раз! По черепі. В ту мить десь взялася Марійка. Вона ніби десь плигнула згори й хапнула Павла за руку.
— Павле! — скрикнула перелякано. — Будь добрим...
Це випало зненацька, мило, тепло, і рука Павла відразу заклякла. Коротеньку мить подивилися одно одному в очі. Безодня жалю, люті й любови злилися в тих поглядах, Скривлене від люті Павлове обличчя відразу, ніби освітив сонцем, прояснилося. Він підняв на руки старого свого ворога, — гей, розступіться! — підніс до ліжка й бухнув його в подушки.
Після швидкими, різкими кроками, розбивши ворохобний натовп, Павло вийшов надвір.
Бій ущух одразу. Всім стало ніяково. Ми вийшли за Павлом. Він стояв за рогом хати й витерав чоло.
— Біжи, Дми, по мого кожуха. Підемо, браття, домів. Хай їм чорт.
Голос змінився. Тихий, лагідний. Пішов по кожух, довго його шукав, а знайшовши, ми відразу відійшли.
 
4
 
Йшли зовсім мовчки. Почувалися безпечними. Ніхто за нами не йшов, ніхто нічим не погрожував. Після нагнав нас Тулайдан.
— Піду з вами, — каже він.
— Можеш — відповів Юра.
— От вони всі тепер здивовані, — почав було Тулайдан, та ніхто з нас не мав бажання розпочинати про це. Тулайдан замовк.
Ніч тиха, місячна, зоряна. Впала сильна роса й чути приморозок. Спочатку йшли дорогою, після звернули вліво й подалися вверх, плаєм на полонину Григорівку.
— Ти що робив, Гнате? — порушив тишу Павло.
— Та-а-а, знаєш... — і Гнат махнув рукою. — Все до того адвоката ... по дорозі й на весілля зайшов.
— А адвоката нащо потрібуєш? Судишся? — майже суворо допитував Павло.
— Та все з тим Розенкранцом. Хто його знає, що з того буде.
— Що, вигнав вас з хати? Як то те все до чорта сталося? — запитав Юра.
— Все неньо. Ходили, ходили до нього, часом випивши, прийдуть, хвалять Йойну. Та раз приходять і хваляться. Так і так. Йойна домагається нашого грунту. Як то, схопився я. — Та хто його знає. Я в нього, кажуть, однієї зими на метрак малаю позичив. Обіцяв, що за місяць поверну. Минув місяць, бик пропав. Треба було другого

читати