Завантажити

знати? Я-ж не любила. Маму любила й люблю її. Вона комічна, але її не можна не любити. А чи любили ви кого?
Це питання впало на мене надто несподівано. Я мало не здрігнув. Обличчя залилося гарячою кровю. На щастя. вже темніло й вона не завважила цього.
— Це мені тяжко сказати. Сам не знаю. Мені хочеться любити те, що дуже мені далеке.
— Їй-богу, це ви вичитали з якоїсь книжки, — сказала вона. — Ви-ж читаєте книжки. Правда? Такі комічні люди, як ви, завжди читають книжки.
— Невже я комічний?
— Не чіпляйтеся за слово. Я не те хотіла сказати. Я хотіла питати вас, за що дістали того. хрестика. А ви й мовчите. Обіцяли й мовчите. Це негарно, пане Цокан. Цокан! Яке комічне прізвище. Ха-ха-ха! Цокан! Цо-кан. їх кан, ду канст. Знаєте німецьку мову? Перекладіть, я вас люблю. Я хотіла це сказати одній людині і якось у мене не виходило. Часом знаєш, хочеш і не можеш. Бувало й вам так?
Ви дуже дебелий. Мабуть маєте дуже сильні руки. А ну покажіть мені вашу руку. Згадала, що я колись знала хіромантію. Мене навчив один старшина. О, ваша рука, груба. Тепер нічого не видно.
Я взяв її руку. Від неї до мого нутра полився сильний ток чогось млосного. Вона так ніжно торкалася до моєї долоні, що здавалося я піймав метелика і тримаю його в кулаці.
— Ну, перекладайте. Чого-ж ви мовчите?
— По-німецьки буде: "їх габе зі герн".
— Як, як?
— Їх габе зі герн.
— А як ще?
— Їх габ' зі ліб.
— А ще є одно.
— Їх лібе зі.
— А вмієте відмінювати? Їх лібе, ду Ліст... Ду лібст? Лібст-ду? Як буде справно? Ду лібст, чи лібст ду? А коли ви відїзджаєте на фронт?
— Після завтра.
— Після завтра? Куди? Далеко?
— До Італії.
— А ви так і не сказали, як справніще. А за хрестика також не розказали. Завтра в шостій ви розкажете мені. Добре? Добре? Комічно, "їх габ' зі ліб". Дивна німецька мова. Добраніч. Біжу. Завтра тут! Добраніч!
З місця рванулася й побігла. Я лишився й стояв на місці. Стояв довго, поки темнота не проковтнула її.
 
22.
 
В шостій був на тому саме місці, де ми гуляли вчора. Година гарна, тепла, лагідна. Сніг змячав і набрався вогкості. Кіті ще не було. Зупинився й розглядуюсь навколо.
Ось наші вчорашні сліди. Ми вторували тут справжню стежу. Це її сліди, а це мої.
Раптом на мене падає велика груда снігу. Оглядаюся, немає нікого. Що таке? Сніг упав десь згори. Задераю голову й бачу, на зігнутій і покрученій ялиці, недалеко від того місця, де я стояв, сидить спокійно Кіті. Їй дуже невигідно, але сидить зовсім тихо. Одягнута в сірий військовий плащ, на ногах чобітки з високими лякованими холявами. На голові біла вязана шапочка.
— Добрий вечір, панночко! — кажу.
— Це ви? А я думала, що ви взагалі не прийдете. — Поволі незграбно пручається й видно хоче злізти. — Ви б хоч помогли мені злізти.
— Плигайте просто на мене, як вивірка, — кажу наставивши руки.
— Ніби то ви мене й удержали б. А що, як плигну?
— Ну, так плигайте.
— Тримайте! — і плигнула. Я піймав її на лету й виніс на стежку.
— О, ви все таки дужий. Я важу... Ну, вгадайте. скільки я важу?
— Мабуть кіль шістьдесять.
— Ха-ха-ха! Порядна гуска важить більше. Шістьдесять одно й тридцять дека, без цього пла'ща. Це тяжкий плащ. Знаєте, що я сьогодні довідалась? У Росії революція. Скинули царя й узагалі усе начальство. Цікаво. Мама плаче. Наша сіра кицька чогось об'їлася, чи що і здохла. Мама її дуже любила. Я-ж не люблю котів. А ви любите?
— Ніколи не мав нагоди подумати над цим.
— Це дивно. А коли ви сиділи там на полонині в окопах. І там не думали про це?
— Про це якраз ні.
— А про що?
— Про все. Багато передумалося. Було досить часу.
— А це цікаво. Ну, про що ви думали? Ну, от сидите. Уявляю собі глибокі землянки. Там душно, мокро й повно вояків. Усі сірі, дужі мужчини. Усі брудні й усі сердиті.
— Не всі сердиті. Є й дуже веселі. Деякі сміються навіть тоді, коли їм відривало кусень тіла. Одному куля пролетіла через кишки, а він сміється.
Кіті подумала. — А болить, каже вона. Цікаво. Що мене в мужчин дивує, це що вони такі терплячі й витривалі.
Я ще не бачила, щоб мужчина плакав. Отже ж їх болить. Правда, болить?
Я усміхнувся. — Розуміється, болить. Є такі, що і плачуть. Скільки я бачив таких, що плачуть. Усе це залежить від духового стану людини. Були такі, що при одному вигляді фронту плакали. А побули довший час, загартувалися й зовсім не звертали на це уваги.
— А ви були ранені?
— Хто-ж з тих, що були на фронті, не ранений?
— Як це було? Розкажіть!
Почав оповідати. Довго ходили по доріжці втоптаній нашими ногами. Оповів їй усе, що пережив і передумав. Коли скінчив, питає:
— Маєте ви ту стрічку, що вам дала Параня?
— Маю.
— Маєте тут?
— Так.
— Покажіть.
Виняв і показав. Подивилася і сказала: — Жовта й

читати