Завантажити

безуспішні.
Усі ці дні і навіть ночі Троян і Царенко не злазили з сідел. їхні коні завжди були в милі, а обличчя в болоті, їх бачили в усіх місцях табору, поза табором, у Дермані. Їм все, мабуть, видавалось, що щось ще не так зроблено, що треба ще щось удосконалити, щось додати. Тому їх бригада, крім звичайних вправ, все ще пробивала кам'яні скелі, будувала гнізда на деревах, копала рови і клала засіки на дорогах.
— Ех, братіки! — вирвалось одного разу в Трояна з-під самого серця, коли він стояв на купі звалених стовбурів і дивився, як працюють його хлопці. — Дай нам трішки більше місця! Та трішки більше часу! Але й так добре! Між іншим, хочу вам сказати: за два тижні почнеться. І тому ще раз пригадую: хто боїться — випадай! Ще є час! Бо після буде запізно! Ще два тижні!
Але хлопці, заляпані болотом, ніби вони в ньому качалися, добродушно шкірили зуби:
— А! Командир! Хто боїться? Оговтались!
— Але — знай! Буде огонь!
— А чого ж!
— Командир! Чи можна слово? — озвався голос молодого, присадкуватого хлопчиська з бурхливою, попелястою чуприною.
— Кажи!
— От що, бійці! — почав хлопчисько. — Хотілось би мені, так сказати, висловитись... Командир наш на нас позирає і все сам себе питає: а чи вони готові? а чи видержать? А я на нього поглядаю та й себе питаю: а чи видержить він? Я вже не раз казав: ми не прийшли сюди бомки стріляти, нас ніхто не гнав сюди по мобілізації... Ми прийшли... як його сказати... ми прийшли, щоб по-людськи як не жити, то бодай умерти! От і все. Так. Нас трохи замало, навіть коли взяти всю ту лісову армію... Замало! Що й казати — замало... Але це ми знаємо! Знаємо, скільки нас і хто ми! Знаємо, чого хочемо! Знаємо, що нас чекає! Так чого нам ще треба? Ми, братця, видержимо! — викрикнув він з усіх сил, на що присутні як один відповіли:
— Видержимо!
А котрийсь, видно, дуже гарячий, вирвався, ніби підстрелений, розкинув руки, як вітряк, і писклявим, мишачим голосом закричав:
— Товариші-і-і! Товариші-і-і! Смерть нам не страшна! — і при цьому розтягав комір своєї сорочки, ніби він душив його. — Смерть нам не страшна! Смерти ми не боїмось! Чи не правду кажу?
— Правду! Правду, Ведмедю! — кидали окремі голоси з юрби.
— Я, братця, кажу вам на лице! Я себе присвятив! І все! І досить! Я лише прошу за себе від Господа святого — не менше як сто! От моя ціна!
— Мало, Ведмедю! — кричали на нього злісно.
— На перших порах хватить, а там побачимо! Один на сто? Братіки! Чого хочете?
— Ха-ха-ха! — реготали з юрби.
— Нам кажуть — історія! А я вам кажу: не історія, а проституція! Коли б це, братця, була історія, хіба треба було б нам з вами отут... — оратор заплутався, не знаходячи слів, і раптом заплакав.
— Ге! Ти! Жени його! Як собаку — жени! — закричала на всі лади юрба. — Знайшов час! Циці закортіло! В шию!
Промовець і сам відійшов, лише один з товаришів підігнав його копняком в зад. Потім він сів осторонь на колоді, але сліз не міг здержати. Ніхто на нього не дивився, одначе мовчанка на хвилину запала.
— А я, Ведмедю, і не знав, що з тебе може бути такий лірник, — озвався першим Троян.
Вибухнув загальний, розбитий регіт. Тоді Ведмідь звівся, підійшов до гурту, сказав:
— Простіть, братці! — вклонився, ніби в церкві, і відійшов.
— Та звісно. Він, видно, з паламарів! — загомоніли в юрбі.
А найближчий Ведмідів побратим, Омелян, звернувся до Трояна:
— Командире! Я вам кажу: перший боєць! Тоді там на Плоському, на Застав'ю, кажу вам, купу їх наложив. Сам бачив! Б'ється, як чорт! Їй-Богу! А от очі має на мокрому! Що й казати! Задовго йому в тому Сибіру мочили. Казав, якийсь слідчий нерву йому ніжкою від стільця надвередив. А та стерва делікатна. Порушив — пропало. Не зашепчеш…
Сам Ведмідь пізніше виправдовувався перед Омеляном:
— Плакав! Так! Плакав! Але не зі страху! Можеш мені вірити, а можеш і не вірити! Плакав з жалю! На весь світ — плакав! На Бога жаль бере! Все ж таки, як ти собі не кажи... ми тут не з примхи! Як Господь Бог є у небі — може ж він бачити, коли людям засліпило... На брата того «єдинокровного» я вже давно плюнув. То просто худоба! Але є ще й інші... От чому жаль бере!
— А ти все-таки не плач, — промовив на це резонно Омелян, вистругуючи з патика рожен смажити сало.
— Легко сказати...
— А ти не плач! Сказано — не плач і не плач! Ведмідь підтягнув штани, шморгнув зворушено носом і з виглядом винуватого замовк.

ІІІ

Десь під Великдень, що припадав того року на шістнадцяте квітня, Троян дістав вістку від Віри. Вона писала:
«Мій вічний! Як ти й казав, я переїхала до Дерманя. У тітки Ксеньки. На Шпинківцях. Тепер тут майже порожньо. Зі мною також Уліянчик. Він здоровий і чемний. Хотіла тебе бачити — надходить свято. Мій час, ти знаєш, також надходить, і я сподіваюся вийти з нього переможно. Всі дні і всі години

читати