Завантажити

освіти і — на всякий випадок, якщо виникне така потреба, — культури... Шефом же штабу автоматично став Царенко, що хоч не був залізним, але вмів, як він казав, ставити діагнози, переводити аналізи і робити висновки.
— Це, знаєте, — казав він своїм виразним, лінивим полтавським говором, — буде так: попервах німота накладе як слід кацапці... (пауза). Опісля кацапка накреше німоті... (знов пауза). А тоді вже ми — лордам по мордам і в'їдемо в наш Київ, мов той Хмельницький, що ото на тій барвистій картині...
— Бра-а-атіку! — співав своїм козлетоном флегматичний, закам'янілий скептик Терешко, що варив для бригади полтавські галушки, подільську мамалиґу і волинську кашу. — Замовляй мерщій білого коня, бо до того часу, либонь, і миші порядної не лишиться...
— Терешку, Терешку! Вари свої галушки, а до високої політики не тич носа...
— А цур їй тій високій! Он той твій Кох у Рівному також «кухар», а диви, що витіва...
— От як я тобі покажу, який він мій, то забудеш, як і бабуня твоя звалась.
Диспут кінчався, але кожний лишався при своєму.

У той час, коли ліси сповнювалися рухом і гомоном, місто Рівне, наприклад, почало пустіти, ніби після посухи степ. Не стало ні Вайза, ні Пшора, ні штабу, ні пропаганди. Усе це пішло далі до Кременчука, до Полтави, до Ростова. Не стало гетто. Зникла і Шприндзя. Лише славетний уряд безпеки розрісся, розбудувався, розгорнувся ще Рейхскомісаріат, що обснувався довкола колючими дротами, шість метрів заввишки, нагадуючи величезного павука. Пили тепер не у Вайза і не у військовому казино, а у так званого директора банку «для України» Мюллера чи Шіллера, а також у великому, збудованому в старогерманському стилі будинку, що його назвали Німецьким Домом. На вулицях сухо, порожньо, вичувається туга, смуток, пригнічення, безнадія. Лише рої урядовців у своїх старанно випрасуваних, жовто-бронзового кольору уніформах та, як звичайно, валки — туди й назад — запрошених, застарілих, ніби вимучених, машин.
Яків, тобто Троян, бував тут досить часто і досить одверто, дарма що вже не належав до цього світу. Змінились його настрої, його знайомі, його вигляд. Його це місце вже не так цікавило, як то було ще недавно.
Зате він цілковито вернувся знов до Дерманя, до своєї Марусі, до всього того, що виповнювало цей простір, хоча й тут багато дечого за цей час змінилося. Це був не той Дермань, якого він знав від свого дитинства у різних фазах його розвитку, це був якийсь сам для себе, винятковий світ із своїми турботами, своїми завданнями, своїми, дуже складними й тяжкими, проблемами.
Маруся була, як і завжди, ніжною, теплою, відданою, дарма що без фантазій Шприндзі і без її дядька у Вінніпезі. Школи і книжки не були її стихією, але її сильна, здорова, наповнена барвою і запахами істота горіла завжди тріпотливою силою чуття. Було так п'янко і солодко, коли вона горнулася, а її великі, блискучі карі очі променювали чарами і насолодою.
І вся решта близьких, своїх, рідних людей — дядьки, тітки, куми, всі разом, один біля одного, з'єднані одним підсвідомим чуттям спільної долі й недолі, відірвані від шляхів, від міст, від урядів, замкнені у свій обшир землі, лісу, ярів, віддані на ласку й неласку велетенських сил, що десь діють у часі і просторі, мов фатум, мов удар смерти. І, коли сідали чорні вечори, люди стягалися, мов скіпляна кров, десь у одно місце, і тоді відкривалась рана болю, яку заливали гарячим питвом, гарячою піснею, бурхливим танцем. Щоб було безпечніше! Щоб певніше дивитись на світ!
А Троян, не кваплячись, але з упертою стоїчністю, вів побори. Набирав добровольців. Брав полонених, що вешталися, биті негодою, по селах, по лісах, по шляхах, брав колишніх своїх батальйонців, бурхливих бударажців, що були завжди готові «на таке діло», брав півчан, борщів'ян, лебедців, ну й, розуміється, своїх дерманців, що ще якось випадком лишилися незавербовані іншими організаціями. І коли його громадка набралась так на сотню — поділив її на відділи, приставив командирів і сказав, що «моя хата нарешті під дахом»...
Попівщина, що залишилась як випадковий свідок колишніх бурхливих волинських пралісів, що довгий час стояла мовчазно із своєю одинокою, колись церковною, оселею, де жив легендарний пасічник Никодим Іваницький, тепер враз таємничо заворушилась, загомоніла... Рили її грунт, клали закопи-перекопи, снували ходи-переходи, рубали землянки, стоянки, склади... Різали тверду, залежану, глинкувату, тісно пов'язану смолястим корінням старезної сосни землю, довбали нори під столітніми дубами, клали балки попід скелями, попід потоками, маскували назверх кущами, камінням, старими, погнилими стовбурами... Не знали ні дня, ні ночі, трудились, мов комашня, обливаючись солоним потом, чорні, обгорілі, задимлені, але завжди з піснею, завжди з дотепом, з розлогим реготом, ну, і з твердою, як звичайно, лайкою, коли цього вимагали обставини...
І коли все розгорнулось, і коли пішла лісами слава про нового

читати