Завантажити

— Так.
— То скажіть от що: чому ви хочете кидати вашу землю?
— Щоб бачити її здалека.
— Це не той час.
— Справа погляду.
— Ваш погляд?
— Можливо... Не знаю... Можливо, помиляюсь, але... однак...
— Однак?
— Мабуть, як ви сказали... фатальний.
— Але ж це війна! І ви вояк! І патріот. Ви ось у Києві, і все це ваше.
— Що ваше?
— Все!
— Ви смієтесь... Це дуже поважна справа... Може, ви над цим не задумувались...
— Ваших предків — значить, ваше... Тисяча літ ваше, і враз лишаєте. Кому? І для чого? Для Марселя? Сан-Франціско? Позбутись грунту предків? Злякались? Чого? Яків Балаба з Дерманя, нащадок, як ви кажете, легендарних запорожців, що вгрузали і вгрузали в цю землю віками — душею, тілом, кров'ю, потом, що боронили її шаблями, орали її плугом, їли її хліб, грілися її огнем... і ви хочете саме тепер залишити, і то добровільно, без бою, без спротиву, без жертви... Ви просто хочете втекти, дезертувати... Боїтесь, що ваш корабель тоне, і не хочете бути капітаном, що гине разом з кораблем, а хочете бути щуром, що тікає першим... Але корабель ваш, дорогий мій, не тоне, і тікати нема куди і нема потреби... Забуваєте, що за цю землю велися й ведуться бої не перші і не вперше — віки, тисячоліття, за свободу, за честь, за право, за мову, та традиції, за святині, за дітей, за жінок... Во врем'я люте, трудне, врем'я огню, напасти... Ви мусите бути тут! Тут! Де горить огонь, що все гоїть, де потрібна мужня сила, — битись, змагатись, боротись! Ви боїтесь? Скажіть: боїтесь? Не вірю! Ні, я не вірю!
Коли б цей монолог Яків почув у театрі, або вичитав у патріотичній книжці для недільного читання, або його виголосив один із його товаришів з Дерманя, що начитався брошур, видаваних націоналістами, він би не був ані здивований, ані вражений. Але це він почув у такому місці і з таких уст — в крутежі між алькоголем, між «Кетхен», між німецькими офіцерами гітлерівського Третього Рейху, між жіночими торсами, що гнулись, мов лози під натиском бурхливого вітру, між співом і реготом, що, здавалось, належить дияволам... І з уст яскраво заогнених карміном, виразно грішних, пожадливих, отруйних...
— Майн Гот, майн Гот! — почули вони над собою виразно п'яний голос Вайза, що стояв під руку з Надею, біле волосся якої, здавалось, горіло від рефлектора фотографа. Вайз, весь червоний, мов китайський ліхтар, з чарою червоного французького вина в руці, вигукував: — Ура! Наш майор! Браво! Прийшов, побачив, переміг!
У цей час підскочив фотограф і, вибухнувши магнієм, усіх засліпив. А коли Яків міг знов бачити — ні Вайза, ні Наді вже не було.
«Кетхен» також скінчилась, танець урвався раптом на півноті, довкруги все зароїлося в хаосі несподіванки, потягнулось до столу... Появилась знов таця з чарками, пили навстоячки, без бажання, п'яніли на місці, і кожному здавалось, що він зривається і летить... Над усім стояв видимий і невидимий туман, а в тому тумані хтось, здається Кюцнер, проголошував патетично, ніби на кпини, тост за «фюрера», і хтось із жінок, здається Надя, фальшивим голосом, із страшним акцентом затягав «Лілі Марлен», а Вайз, ще фальшивіше, намагався помагати.
— Чекай! Одного разу я у тебе з'явлюся, — почув Яків зовсім біля себе, так ніби той голос був звернений до нього. Голос жіночий, кокетливий, хтивий.
— Чому одного разу? Чому така неточність? Тепер! Зараз! — відповів бистрий, настирливий чоловічий голос.
— Ха-ха-ха! Що скаже ваша...
— Тихо! Ви прекрасна, чарівна! Я завтра їду на фронт! Хтось затягнув басом «Волгу», йому помогли. Червоні, здорові, мужні обличчя в уніформах сіро-синьої барви, з орлами, з гачкуватими хрестами, з усієї сили тягнули, мов волзькі бурлаки, пісню, слів якої не розуміли, але яка нагадувала їм, що й вони тепер є частиною звуків, що в тій пісні бушують. З цього ж приводу один з юрби, якого Яків не знав, з дуже плеканим, делікатним обличчям у пенсне, підійшов до Якова і п'яним, загикуватим голосом, розливаючи в руці горілку і витираючи раз по раз хустинкою губи, що заливались слиною, заговорив:
— Ей! Майоре! Пісня! Га? Прекрасна! Волга! Ех, дай нам ту Волгу... Не знав Бог, кому давати... Помилився... Три тисячі кілометрів такої води... Майн лібер! Коли б ми так взялись до неї... ми б у ній десять Америк втопили. Так! Десять! — Він гикав, попивав з чарки, заточувався. — Але нічого, — продовжував, — ми ту хибу направимо. Волга, Волга, мать родная! — затягнув він і відразу урвав, бо далі не знав слів. — Ви з Рівного? — спитав Якова.
— З Рівного, — відповів той неохоче.
— Ну, як там? Ми там також бували... Діра. Плюнути нема де. Але ми чуємо, що там хочуть робити повстання.
— Я такого не чув, — відповів Яків.
— Хай! Хай роблять. Буде більше м'яса. Добре для нас зроблять діло, у боях якось легше і чесніше... А щоб полонених голодом... Ні! Я проти! Краще б напхав їх хлібом і — на фронт. За одну ковбасу вони рознесли

читати